Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

мною все гаразд, і не турбуйтеся про мене. Працюю на городі, власник його болгарин, ми добре порозумілися. Вже підзаробив трохи, гадаю, що незабаром ще матиму і тоді візьмуся до торгівлі, може, за моїм фахом — радіотехнікою.

Через мене вас, мабуть, переслідують. Шкодую, але в мене не було виходу».

Двері прочинилися, я сидів, схилившись за столом, і не озирнувся. Двері зачинилися, і кроки віддалилися в коридорі. Так незграбно ходить Кирпатий. Колишній підофіцер жандармерії, а не засвоїв стрункої ходи. Один його крок — здається, правий — твердіший.

Я залишив лист в незаклеєному конверті у тумбочці й вийшов. Сів в альтанці неподалік від парадного входу до «замку» й запалив сигарету. Був ясний вечір, долинали пахощі соснової живиці й морських водоростей. Неподалік пролітали автомобілі, біля паркана позіхнув собака. У мансарді світилися вікна. Десь там містилась радіослужба. Як би дістатися до неї й довідатися — хто, коли й звідки у Болгарії виходить на зв'язок?

На другому поверсі, здається, в кімнаті Дейвіс, зібралися американці. Почувся сміх секретарки і чийсь низький голос. Я сидів і намагався встановити, стежить хто за мною чи ні. Нічого не з'ясував, хоча й був глибоко переконаний, що таки стежать. Інакше й бути не могло: за кожним завжди стежили і кожен стежив за іншим.

ЗАПРОШЕННЯ НА ПРОГУЛЯНКУ

Я докурив сигарету, але продовжував сидіти. З вілли вийшла міс Дейвіс. Приємно дивитися, коли жінка спускається сходами, особливо коли ця жінка молода й гарна, як-от секретарка Кларка. Здалося, що вона зійшла з п'єдесталу і йде до тебе. Американка йшла впевнено, наче знаючи собі ціну, а також і те, що чийсь чоловічий погляд обов'язково обійме її тіло.

Була у спортивному вбранні — светрі з тонкого пухнастого прядива тютюнового кольору і брюках, із сумкою.

— А, новий пан! — вигукнула Дейвіс чистою болгарською мовою і підійшла до мене. — Вибачте, як вас називати?

Я встав і легко вклонився. Вона зупинила мене рукою:

— Прошу вас, не поводьтесь зі мною як з начальством.

— Вибачте, міс, але ввічливість призначена не тільки для начальства.

— З цим я згодна. Не розчула вашого імені.

— Огнян.

— Ог… Ог… — затнулась вона і проказала: — Гей, чи це не партизанське ймення?

— Полковника Кларка важко звинуватити в симпатіях до болгарських партизанів.

— Це він дав ім'я?

— Так, і, здається, вдало. Справді, його аргумент виправданий — не завадить, щоб деякі імена наші нагадували імена тих, хто боровся з гітлерівцями.

— І що воно означає?

— У нас багато людей має це ім'я. Певно, воно походить від вогню… або чогось подібного.

— Ого, чи не натяк це на ваш темперамент? Звучить самовпевнено… Нудьгуєте?

— Відпочиваю. І, може, трошки сумую.

— Чому?

— Бо ще не звик до нової обстановки.

— Не варто думати про це. Незчуєтеся, як звикнете. Чи не хочете, щоб я розвіяла вашу тугу?

— Був би вдячний вам.

— Якщо ви не рано лягаєте, ходімо зі мною. Втім, заждіть.

Вона обернулась до вікна на другому поверсі, звідки долинав гомін, і гукнула:

— Полковнику Кларк! Містере Кларк!

Кларк визирнув, і Дейвіс запитала:

— Чи можу я погуляти з паном?

— Звичайно, аби тільки він захотів.

І зразу зник. Дейвіс приклала палець до вуст і змовницьки підморгнула. Вона нагадувала мені шибайголову, який хоче обдурити своїх батьків.

— Почекайте.

Напевно, ця жінка була такою ж Дейвіс, як я — Огняном. Цього я був певен, однак ще не збагнув, американка вона чи болгарка. Не виключено, що те й те водночас. Вона добре говорила болгарською мовою, хоча й з акцентом. Але це могло бути викликане тривалим життям серед іноземців.

За кілька хвилин двомісний спортивний «опель» загальмував коло мене. Я сів поруч з Дейвіс. Вона різко рушила. Я одразу помітив, що зовнішні ворота відчинені.

Перед тим, як завернути на широкий бульвар, мій люб'язний шофер запитав:

— Тепер куди?

— Я не знаю міста, й мені складно обрати маршрут.

— Все-таки, що ви хотіли б подивитися?

— Тільки вас.

— О! Гаразд, дивіться, як я веду машину.

Дейвіс повернула праворуч, і ми рушили до площі Істікляль. На першому великому перехресті поліцай усміхнувся їй і козирнув. На вільних ділянках вона різко газувала. Вловити примхливий принцип такого водіння — навички чи навмисної демонстрації — було неважко. Вловивши його, я сидів мов пришитий і від поштовхів машини не подавався ні вперед, ні назад.

— Ви водите машину? — запитала вона.

— Так. Це була моя професія.

— Навіщо скромничаєте? Для вас то було тимчасовою необхідністю.

Ти бач, знає всі подробиці мого життя.

— Заробляв собі на хліб.

— Але з примусу. У вас інший фах — офіцер-інженер, хоча ще без диплома.

Говорила вона хвалькувато: «У цьому замку не тільки Кларк, а, як бачите, і я знаю подробиці вашого життя, отже, не думайте, що я — остання спиця в колесі».

— Та… вчився на інженера, — промимрив я.

Ми поминули міст Ататюрка і виїхали на бульвар Ататюрка. Як я помітив, ми не звертали з нього, поки перед нами не виблиснуло море.