Читати книгу - "Бігун у Лабіринті"

розумів, то тепер ще й це звинувачення… На душі зробилося геть кепсько. Наче прочитавши його думки, до нього підійшов Альбі та схопив за плече.

— Ти точно ніколи її раніше не бачив? — запитав він.

Томас не квапився з відповіддю.

— Ні… нічого такого не пам’ятаю, — відповів він обережно, щоб не зрадити своїх сумнівів. Цікаво, а як він і справді її знав? Що це могло б означати?

— Певен? — допитувався Ньют, який став поряд з Альбі.

— Я… ні, не думаю. Чого ви до мене причепилися?

Наразі Томасу хотілося лише одного — щоб якнайскоріше прийшла ніч, щоб він залишився на самоті й заснув.

Альбі похитав головою, відпустив Томаса і повернувся до Ньюта.

— Щось тут не так. Скликай Збори, — він вимовив це так тихо, що хлопці довкола і не розчули, але в наказі пролунало щось зловісне.

Альбі з Ньютом пішли, і Томас з радістю помітив, що до нього прямує Чак.

— Послухай, а що таке Збори?

Чак набундючився.

— Це коли збираються наглядачі — їх скликають, тільки якщо стається щось незвичайне або жахливе.

— Гадаю, сьогоднішня подія підпадає під обидва визначення… — Потік думок урвало бурчання в шлунку. — До речі, чи можна тут десь роздобути їжу? А то вранці я до ладу і не поснідав. Вмираю з голоду.

Чак звів брови.

— Дівка голод пробудила? Та ти ще більший псих, ніж я гадав.

— Просто роздобудь харчів, гаразд? — зітхнув Томас.

Кухня була невеличка, але укомплектована всім необхідним для приготування повноцінного обіду. Тут була велика плита, мікрохвильовка, посудомийка і два столи. Устаткування здавалося старим і зношеним, проте утримувалося в ідеальній чистоті. Від вигляду кухонного начиння і звичної обстановки Томас раптом відчув, що спогади, справжні й цілісні спогади, ось-ось повернуться до нього. Однак відсутні були найважливіші елементи: обличчя, імена, місця і події. Все це доводило до сказу.

— Сідай, — сказав Чак. — Я тобі принесу поїсти, але присягаюся — востаннє. Добре, що Казана зараз немає — він терпіти не може, коли ми нишпоримо в його холодильнику.

Томас був радий, що вони залишилися на самоті. Поки Чак гримів посудом, дістаючи харчі з холодильника, він висунув з-під невеликого пластикового столу дерев’яний стілець і сів.

— Якийсь жах. Нас відіслали сюди якісь лиходії. Повірити не можу, що це насправді відбувається…

— Годі скиглити. Просто прийми як належне і не думай про це, — відгукнувся Чак після невеликої паузи.

— Твоя правда, — Томас визирнув у вікно. Здається, настала слушна хвиля, щоб знайти відповідь бодай на одне з мільйона питань, що вирували в його голові. — Звідки тут електрика?

— А кого це хвилює? Мені байдуже.

«Який сюрприз, — саркастично подумав він. — Знов не хоче відповідати».

Чак поставив на стіл дві тарілки: на одній лежали бутерброди з пишного білого хліба, на другій апетитно блищала червоняста морква. У животі знову забурчало, тому Томас схопив один з бутербродів і заходився жадібно його наминати.

— Неймовірно! — промовив він з набитим ротом. — Принаймні тут чудова їжа.

Попри дивні речі, що відбувалися довкола, він раптом знову відчув умиротворення. На щастя, Чакові не кортіло потеревенити, тому Томас спокійно пообідав у тиші, за що був хлопчакові дуже вдячний. Підкріпившись, він зібрався на думці й вирішив, що віднині вже не скиглитиме й почне діяти.

Проковтнувши останній шматок бутерброда, Томас відкинувся на спинку стільця.

— Слухай-но, Чаку, — почав він, витираючи губи серветкою, — а що треба зробити, щоб стати бігуном?

Чак відірвав погляд від тарілки, з якої підбирав останні крихти, і голосно відригнув, аж Томас мимоволі скривився.

— Тільки не починай знову!

— Альбі сказав, що невдовзі я займатимуся з різними наглядачами. Як гадаєш, коли я зможу спробувати себе як бігун? — Томас сподівався отримати від Чака зрозумілу відповідь, але той лише картинно закотив очі, даючи зрозуміти, що дурнішого бажання годі й вигадати.

— За кілька годин бігуни повернуться, от у них і спитаєш.

Томас вирішив не зважати на сарказм.

— Що вони роблять, коли повертаються з Лабіринту? Що в тій бетонної будівлі?

— Карти. Вони збираються там одразу по поверненні, щоб нічого не забути.

— Карти? — Томас не повірив власним вухам. — Якщо вони намагаються створити карту, що заважає їм взяти з собою папір і робити це в Лабіринті?

Карти… Це заінтригувало його більше, ніж усе інше, про що він почув останнім часом. Вперше він дізнався щось таке, що могло допомогти вибратися з ув’язнення.

— Звісно ж, вони так і роблять, але є ще багато всіляких речей, які їм потрібно обговорити і проаналізувати. До того ж, — Чак знову закотив очі, — вони ж переважно бігають, а не малюють. Тому й називаються бігунами!

Томас замислився. Невже Лабіринт такий величезний, що за два роки хлопці так і не змогли знайти з нього вихід? Це здавалося неймовірним. Але він згадав, як Альбі щось казав про рухомі стіни. Що як провести тут решту життя — ось їхній вирок?

Вирок. Слово викликало панічний жах, і вмить згас вогник надії, що спалахнув у Томаса після ситного обіду.

— Чаку, а раптом ми всі — злочинці? Вбивці абощо…

— Що?.. — Чак подивився на нього як на причинного. — Звідки такі дурнуваті думки?

— Сам поміркуй: нам стерли пам’ять, ми живемо в місці, з якого неможливо втекти, а територію довкола охороняють кровожерливі монстри. Тобі це не нагадує в’язницю?

Тепер, коли Томас озвучив свою теорію вголос, вона здалася ще правдоподібнішою. Серце в нього тьохнуло.

— Чувак, мені десь дванадцять років, — Чак тицьнув себе в груди. — Максимум тринадцять. Ти і справді вважаєш, що я скоїв злочин, за який мене могли довічно кинути до в’язниці?

— Та яка різниця, скоїв