Читати книгу - "Елізіум"

class="book">— Це ще на якій підставі? — поцікавився Роберт.

— На підставі твоїх свідчень.

— Не збираюся ні про що свідчити, — знизив голос до шепоту Роберт.

Десь рипнули двері.

— Тепер не збираєшся, але невдовзі бажання виникне, особливо, як допоможуть… Піти не хочеш? Поки не запізно.

— Ні.

— Зовсім не відчуваєш страху?

— Ні.

— Чому це? Ти ж нас усіх так боявся, так ненавидів. Ми — вовки, яких треба перестріляти. Ми — зло. Біжи, поки не пізно. Доки горлянку не перегризла.

— Лізо, я заплутався. Допоможи мені. Ти — інше. Ти не така, як усі вони.

— Я така сама, як вони.

— Ти не здатна…

— Здатна, ще й як здатна. Ти не мав щастя мене пізнати.

— Я знаю тебе.

— Усе це ілюзія. Ілюзії завжди схожі на реальність.

— Неправда.

— Правда. Я це знаю краще, ніж хто. Бо крізь це пройшла. Біда в тому, що ми завжди є співучасниками ілюзії. Тобі хочеться, аби щось було таким, яким прагнеш його бачити. Прагнемо вірити в те, що видають за реальність. Наприклад, ти повірив, ніби прокляті, яких вбивали на наших очах, винні у якихось химерних злочинах, вони заслужили смерть і платять. Ти хотів вірити, що ти, який прийшов насолодитися їх смертю, кращий за них, чесніший, безвинний. Я — така сама, як вони. Це означає, що й я винна.

— Ти — інше.

— Я справді — інше, більш точне визначення придумати годі, — усміхнулась Ліза.

— Я не те мав на увазі. Не знаю чому, але відчуваю: я знаю тебе. Знайомі зовсім мало часу, але встиг відчути, зрозуміти тебе. Навіть не відаю, як пояснити. Відчуваю, ти не скоїла нічого «такого»…

— Я теж відчуваю, що не скоїла нічого «такого», тоді за що Трибунал судитиме мене? Навіть не судитиме, просто вирішить мою долю. Навіть не вирішуватиме, вже все вирішили, просто підпишуть присуд, якщо досі не підписали. А відтак виконають його. Все просто. Ось так. Тож усе це не безпідставно. А ти піти не хочеш.

— Не хочу. Не жени мене, будь ласка…

— Для тебе все це — гра. Життя для тебе — гра. Усі ці походеньки… Ти ж і в життя граєшся. Складається враження, ніби всі ви граєтесь у одну велику гру. Тільки для нас це не гра. Ми життям платимо. Власним.

— Я більше не граю. Якоїсь миті я злякався, й не зрозумів від чого, досі не зрозумів… Не знаю, чому зустрів тебе, але певен — такі речі не трапляються неумисне. Я ж не зовсім пропащий. Часом ненавиджу тебе. Мав чудове життя. Все було добре. А відтак ти з’явилася і усе зіпсувала…

— Так добре тобі було, — посміхнулась Ліза, — що нічого вже не розважало, окрім чужої смерті?

— Останнім часом навіть і це вже не розважало. А потім з’явилася ти. Розумієш, з тобою ж весело. Має бути сумно. Цьому бракує логіки. Тобі-бо тепер ой як невесело, і я тебе іншою не знав, коли було добре… Не розумію.

— Добре, пішли до господи.

Умостилися на просторій кухні, під м’яким світлом абажура. Роберт дістав з куртки пляшку вина й з дитячою урочистістю наповнив келихи. Запитання, мов рій ґедзів, жалили його нутрощі, та він не знав, як почати розмову. Пауза затягнулася. Вони стояли один проти одного, келихи безглуздо зависли в повітрі. Треба було виголосити перший тост, та жоден не наважувався. Нарешті чоловік узяв ініціативу на себе й видихнув:

— Хай би там як, за тебе… — і простягнув келих до Лізиного. Вона свого різко відсмикнула. На білій скатертині розтеклася червона калюжка. Ліза одним духом, мов би побоюючись, що він устигне договорити тост, випила вино.

— За мертвих не цокаються, — мовила майже докірливо.

Роберт сторопів:

— Лізо, ти поки жива. Усяке може трапитися. Ти ж нічого поганого не зробила. Захисти себе!

— А ти вважаєш, злочини тих, чию смерть ми спостерігали, були серйознішими за мої?

— Божевільна. Як могла дивитися, знаючи, що тебе чекає подібне? Скільки сил на таке треба? — дивився на неї, й очі його тієї хвилини були очима божевільного, який раптом прозрів. Лізу це пройняло.

— Це не з хоробрості, це з відчаю, — відповіла вона.

— Я почуваюся покидьком…

— Але ж ти не зупинишся, не кинеш ходити туди.

Він опустив очі:

— Обіцяти не можу, збрехати боюся. Я й сам до кінця не тямлю, нащо це роблю. Життя нудне… Коли все має трапитися?

Ліза замислилася:

— Не знаю. Вони приїдуть по мене завтра ввечері. Що відбуватиметься далі — гадки не маю. Мене передали до рук Інквізиції. Насправді, ще ніхто офіційно ні до чого не засудив. Але це лише евфемізм.

— От бачиш, звідки ж знаєш, що вони зроблять з тобою? Може, запропонують співпрацю й відпустять? — оптимізм Роберта ніяк не хотів згасати.

Ліза знову всміхнулася:

— Робе, та ніхто мене не дурив, мені все розповіли, запропонували вибір. Від мене не приховують, не буде жодної домовленості. Тож альтернатив не маю.

Проте її слова Роберта не вгамували. Він щиро не хотів втрачати надію:

— Але ж можеш рятуватися втечею, тебе не тримають у в’язниці. Я допоможу, Мері допоможе.

Лізу Робертові слова зворушили, дотепер вона не уявляла, як сильно хлопець до неї прив’язався. Отже, вона щось значила для нього, щось він у ній розгледів, якщо навіть гіпотетично припускав можливість допомоги їй у подібній ситуації.