Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

ніякого прибутку, зрозуміло, вже не приносив. І кожен подібний прикрий випадок був пов'язаний для пана Лооса з великими збитками.

Часом Наоб думав, що простіше було б займатися переправлянням дорогоцінних каменів, наприклад. Або будь-яким іншим крамом, якому не потрібно їсти й дихати. Наскільки простіше працювати з легенькими та мовчазними діамантами…

Але повага до предків не дозволяла йому залишити фамільну справу родиниЛooc. І до того ж, пан Наоб чітко усвідомлював, що промисел його не тільки вигідний, а й украй корисний. Адже він очищає Столицю від безпритульників і жебраків — паразитів на тілі прекрасного міста. І навіть якщо в деяких із цих дитинчат є батьки, то ці напівзлиденні люди мають дякувати тим, хто рятує їхні родини від зайвих ротів. А крім іншого, дітям дається можливість спробувати вижити в інших місцях і за інших умов. Вони отримують дах і їжу, їм не потрібно замислюватися про те, де вони зимуватимуть… Хазяї дають їм усе, про що раніше ці двоногі блохи тільки мріяли. Так, поза сумнівом, родина Лоос робила корисну з усіх боків справу.

Вочевидь, це розуміли й інші гідні поваги громадяни Імперії.

Сприяння панові Лоосу в його полюванні надавали й головний суддя, і деякі члени міської ради, й двоє досить шановних тисяцьких міської варти…

Зрозуміло, були десятки інших помічників — і перекупники, й торговці з іншого боку, де приймали товар, але цих людців уже насправді не хвилювало нічого, крім грошей. Від згадки про тих, хто торгувався за кожен мідяк, пан Наоб презирливо скривив рота.

На місто впали сутінки. Час був дорогий панові Лоосу: він надто поважав його, щоб марнувати.

Наоб вистромився у віконце та звелів чорношкірому їхати швидше. Але кучерам не так-то просто було виконати наказ: у вечірній час люду на вулиці, як завжди, висипало чимало.

Інтар зрозумів, чому карета сповільнила хід, і стрепенувся… Поки вона ще їхала досить швидко, але що буде на мосту?

Інтар пригадав тамтешнє стовписько, і в нього спалахнула надія. Він скосив око на Ренні, штовхнув його коліном і підборіддям та швидко вказав на дверцята.

Малюк глянув здивовано. Інтар з досади закусив губу: їм не можна було обмінятися й словом. Гаразд… Доведеться все зробити самому. Тільки б Ренні виявився досить спритним і кмітливим!

Поки карета їхала вулицями, сутінки поступилися місцем прозорій чорноті, яка сповіщала про наближення ночі. Вечірня темрява виявилася дуже доречною. Інтар подумки благав… ні, не Небо, просто прошепотів нечутно: «Хай усе вийде, ну, будь ласка!» — а кого просив, він і сам не знав… І не те, щоб у цю молитву вірив… Але спробувати заручатися підтримкою тих, хто вищий за людей, не завадить, адже до мосту все одно більше робити нема чого.

А міст був уже близько, людей і візків дедалі більшало, якщо зважати на гамір навколо. Карета замішавшись поміж них і насилу повзла, раз у раз зупиняючись і завмираючи, як сонна сита осіння муха на кошику з перезрілими фруктами. Інтар чув лайку та вигуки чорношкірого, який наказував роззявам зійти з дороги. Горлянка у вірного купцевого слуги була потужна, але це не особливо допомагало: пішоходи та возії, котрі бажали швидше розплатитися за перехід і потрапити на інший берег, не поспішали забиратися з дороги, карету зараз обігнала б і черепаха…

Пан Наоб нервував, лютився, раз у раз визирав у віконце. Нарешті впокорився з обставинами, приплющив повіки…

А ось і міст! Із підлоги Інтар не міг визирнути у вікно, але й так усе зрозумів, коли почув голос сторожа, який вимагав платні.

Інтар напружився й знову штовхнув Ренні коліном. Той, ще не розуміючи, в чому річ, усе-таки підібрався, насторожився.

Чорношкірий кинув сторожеві кілька монет, і карета повільно вкотилася на міст.

Інтар не знав, задрімав купець насправді чи ні, але більш слушного випадку чекати було годі.

Хлопець підхопився, метнувся до дверей, розчинив їх плечем і швидше випав, аніж вистрибнув назовні.

— Ренні! — закричав він, падаючи, і побачив, як малюк стрибає за ним.

Кілька кроків до огорожі мосту (юрба сахнулася врізнобіч) — і він перевалився через ту огорожу й ухнув донизу.

Інтар навіть злякатися по-справжньому не встиг, тільки зойки людей почув: «Упав!» «Тонуть!» «Із мосту попадали!» — й ляпнув у холодну, смердючу річку. Тіло обпекло болем. Інтар відчув ногами дно, щосили відштовхнувся, сплив. Відразу ж поруч із плюскотом врізався у воду Ренні. Пішов углиб, зринув… На це його вміння плавати вистачило, але довго триматися на воді зі зв'язаними руками він не міг.

— Допоможи!.. — малюк забив по воді ногами. Інтар підплив до нього, кинув руки вгору й охопив Ренні впоперек тулуба, за головою. Зап'ястя в Інтара були зв'язані, але від них і до пліч руки мав вільні, й ними стис малюка, як щипцями стискають вушко каструлі.

А Ренні важким виявився, та ще й борсався безглуздо. До берега начебто зовсім недалеко було, але обидва кілька разів мало не втонули. Інтар так до пуття й не зрозумів, як він Ренні виволік і сам живий лишився.

Він пам'ятав тільки, що раптом відчув під ногами щось тверде, а потім випростався й затремтів від вечірнього холоду. Останнім зусиллям підхопив малого й затягнув у кущі на березі. Ренні все-таки вислизнув із його зчеплених рук, повільно осів на землю.

Наоб і його слуга намагались пробитися крізь юрбу, але люди, схвильовані подією (не так уже й часто з доброї волі діти стрибають із мосту), кричали, продиралися хто до огорожі, хто до сторожа, хто — теж донизу, з цікавості: подивитися, чи випливли хлопчиська…

Вигуки поголоснішали: «Стрибнули!», «Зіштовхнули!», «Втопили!», «Та діти потопилися, діти малі!»

Не всі бачили, хто й чому впав, і ті, хто не встиг вчасно до місця події, розпитували та жадали від очевидців негайних пояснень: що,