Читати книгу - "Пролог"

У куточку кімнати я запалюю лампу. Вона кидав світло на білі клавіші рояля. Антон Сигізмундович довго тримає руку біля чола — пригадує, з чого йому почати.

Потім він ставить перед собою ноти. Це «Apassionata» Бетховена. Соната, збудована на контрастах. Він торкається клавішів. У кімнаті лягають могутні звуки. Я підходжу, розчиняю вікна. Знадвору вливаються в кімнату пахощі квіток весни. Разом з пахощами вливається й темінь вечора.

В кімнаті стає ще темніше. Тільки вирізьблюються, як дереворит білі, жовтуваті клавіші, руки Антона Сигізмундовича й ліжко в кутку.

Антон Сигізмундович угадав мої думки, почуття й бажання. Тільки це можна і треба сказати біля ліжка хворого. Він розповідає про людину, що невпинно йде вперед, поривається до вершин. Ніжні — рожеві, сині, бузкові барви найдивнішими нюансами грають на вершинах. Могутньо дихають льодовики. Яка велич! Який простір і безмежність! Я притуляю руки до голови, забуваю, де сиджу, не ворушусь, але мені здається, що я в обіймах великої сили, пориву вихру чи у вирі ріки — лечу вперед і наближаюсь до вершин, дихаю повітрям висот чи живодайним повітрям моря. Руки Антона Сигізмундовича швидко бігають по клавішах.

І раптом — музика стихає. Ріка текла, перемагала забори й пороги, щоб стати чимсь більшим, але незмінно собою, у могутності й силі відчути себе.

Та ріка перетворюється на широку дельту, роздрібнюється, ось-ось зникне, як ріка; більше, високе її знищить, вона зміліє, роздрібниться в ньому, перестане бути собою. І немає ніяких вершин, немає дихання льодовиків, не всім дано туди сходити, не всім брати висоти! Тихий шепіт — далеко, далеко до висот!

Я оглядаю кімнату, бачу жовті клавіші, руки Антона Сигізмундовича. Замкнуте коло від світла лежить на підлозі. В кутку вимальовуються обриси ліжка й дочки Стелли на ньому.

«Не треба! — хочу крикнути я. — Не треба! Не це треба грати!»

Встаю з стільця і тихо йду до Антона Сигізмундовича. Боюсь йому крикнути про свої почуття, бо можу потурбувати Стеллу. Скажу йому тихо, щоб ніхто не чув.

«Не треба!» — скажу я.

Я мовчу, але однаково він нічого не чув би, коли б я й крикнув. Він захоплений. Руки його починають швидше й швидше бігати по клавішах.

Це остання частина «Apassionata». Ось знову повторюється початок. Вимальовується далина. Це — або високі гори, або широке безбрежне море. Справа не в назвах. Головне те, що це безмежність, простір, те, до чого поривається людина. Це вершини, до яких вона йде! І все ближче й ближче до них, ось і кінець, злиття, — неповторний, щасливий час, коли людина досягає мети. Це ствердження — людина завжди може досягнути того, чого вона прагне.

«Спасибі, — хочу крикнути Антонові Сигізмундовичу. — Спасибі! Тільки так! Вона слухає, вона все розуміє! Ось…»

Антон Сигізмундович оглядається навкруги. Спочатку він не все бачить.

Стелла лежить і зіницями-мигдалинами дивиться по кімнаті. Вона нічого не розуміє. В ній немає почуттів. До вікна з саду підійшла Людмила, докірливо хитає головою.

Антон Сигізмундович схиляється над клавішами, і я бачу, плечі його починають здригатися від ридань. Старий музикант плаче!

Лікар кінчив оглядати Стеллу. Вона тримала в руках склянку з водою. Всі мовчали. Я став у ногах дівчинки і дивився на неї. Мене вразив її вигляд.

Здавалось, що наша дівчинка враз одійшла від нас. Зробилась далекою й чужою. Дивилася на мене, але я не міг би категорично сказати, що вона мене бачить і, найголовніше, що мене пізнає, що у ній є почуття, свідком яких або об’єктом яких я недавно був. Вона дивилася по кімнаті, але здавалось, що й кімнати не пізнає. Ніщо, зовсім ніщо її не турбувало, вона не реагувала на оточення, була пасивна до того, що діялось навколо.

І в той же час була дуже стурбована. Те, що її стурбувало, приходило не зовні, причина турботи була захована в ній. Вона сама не знала, що з нею робиться. Несподівано щось чуже з’явилося в ній, і це сталось так раптово, що вона не встигла реагувати, і сумнів заполонив її. Як поранена пташка, повертала голову то праворуч, то ліворуч, немов чого шукала. Була безпорадна, нічого в кімнаті знайомого й потрібного не знаходила. В ній відбувались раптові коливання, як в атмосфері. Хвороба народилась у ній самій.

— Стелло, — тихо звернувся я до неї. — Що з тобою, дитино?

— Нічого, — відповіла вона. — Нічого не треба! Хіба я просила в тебе во… — літера о-о-о-о-о розтягнулась на довгі секунди.

Вона показала на склянку, яку тримала в руці. Далі запитала про матір, і на моє прохання Людмила зайшла до кімнати. Та Стелла одразу забула, що вона цікавилась матір’ю, — одвернулась від неї. Потім попросила дати книжку, але не стала її читати. Просила принести скрипку, але раніше, ніж ми встигли це зробити, попросила скрипки не показувати. Стелла не могла вибитись із кола думок, сумнівів і вагань, які заполонили її.

Страшно було дивитись на нашу дівчинку, яка ось недавно була здорова, весела, а тепер не могла зосередитись на певній думці, розгубилась, втратила ґрунт під собою. Блискавки прорізували її мозок. Думки передавались недокрівному тілу, і рука її, ніжка, головка, — все було у полоні нестримного, відбивало стривожені думки, все було в безладному, конвульсійному русі.

— Ходімо! — сказав лікар до мене. — Стелла спатиме. Вона дуже стомилась — і завтра хоче бути здоровою. А щоб це було так, їй треба міцніше заснути. Спи, Стелло! Ти спатимеш?

— Спа-а-а-а-а-а… — довго тягся один звук у кімнаті.

— Щоб сказати щось певне про характер захворювання, — почав лікар, — треба зробити ще багато спостережень і досліджень. Але головне видно вже й тепер.

Повз двері тихо пройшла Людмила. На вулиці кожні чверть години сюрчав у сюрчок нічний сторож. Місячне світло на вулиці було таке пронизливе, що перемагало зеленкувате світло кімнати, і два килими, виткані з місячного відсвіту, лежали на підлозі.

— Несподіваний припадок