Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга друга"

У цю мить на центральній башті спалахнув прожектор, його білий, аж ніби мертвий, промінь упав на капрала і засліпив йому очі. Заревла сирена. На плацу зчинився гамір. Офіцери викрикували команди, солдати метушилися біля машин. Гупаючи сотнею кованих бутсів, брязкаючи котелками, протигазами, зброєю, з казарми вибігали заспані легіонери і, товплячись, залазили у кузови. Однак усе те аж ніяк не збентежило капрала. Він стояв, немов грубо-тесаний брус, якому невідомо для чого хтось приліпив ноги і руки.

Молоденький іспанець, який теж ще з часів карантину добре знав норов Брієра, помітивши, що караульний начальник повернув у його бік голову, по-журавлиному викидаючи вперед ноги, рушив до Андрія, чітко розвернувся і взяв на караул. Андрій кинув карабін до ноги, зняв з нього багнет і загнав у піхви на поясі. Капрал спостерігав за ними, як спостерігає художник-творець за ділом рук своїх. Він був глибоко переконаний, що хлопці народжуються на світ, щоб носити мундири з нашивками легіонерів. У його лексиконі не було слова «ворог», він завжди говорив лише — «противник». І своїх, і чужих солдатів лаяв одними й тими ж брутальними словами, яких у нього теж було небагато. Ніколи в'єтнамців не брав у полон, але не тому, що мав проти них люте серце, просто полонені завдають багато клопоту: їх треба охороняти, годувати, водити до лазні. Докори совісті його не мучили. Це була його робота, за яку йому платили. Капрал сповідав примітивну солдатську філософію: «Наказ зверхника — закон для підлеглого! Отримав наказ — виконуй! А коли тобі щось незрозуміло — лягай спати…» Дедалі більше Андрій на власному досвіді переконувався, що ця теза в умовах легіону, незважаючи на її безглуздість, була не позбавлена певного сенсу. Хотів він того чи ні, а користуватись нею доводилось. Інакше давно б збожеволів від пекельної гризоти, що ятрила його душу. Постійний біль палив йому серце відтоді, як Дайн-Рябчук продав його напівживого вербувальникам французького іноземного легіону.

Згадка про Рябчука завжди викликала в нього хвилю безтямної люті. Він поклав собі будь-що розквитатися з тим гицелем, хоч і не знав, як те зробить, адже на повернення до Мюнхена не було надії. Вже другий рік пішов, як він потрапив на Укон-Лу. Три місяці марно пробували змусити його поставити підпис на угоді, за якою він мав чотири роки «добровільно» служити в іноземному легіоні, за що французький уряд через військове індендантство зобов'язувався виплатити п'ять тисяч франків. «Відмовився?! Ну й дурень! Служити все одно доведеться, а грошей не матимеш», — сказав тоді йому писар.

Брієр де Ліль важко ступав попереду. Коли зійшли на плац, у ворота північної башти виїздила остання машина. Звихрені клуби сизого диму, перемішані з пилюкою і туманом, осідали на камінні плити. Поволі зачинялася важка брама, закриваючи шматок яскраво висвітленого прожектором мосту, яким сунули близько десятка критих брезентом машин. Прочинена брама викликала тугу. Хоч і розумів, що, вирвавшись за межі форту, ще не матиме волі, а все ж здавалося — там, за мурами, легше буде дихати.

Про втечу з форту марно було думати. На того, кому вдавалося вирватися за стіни, у джунглях чекала смерть. Були вже й на пам'яті Андрія випадки, коли хтось ненавмисне одбивався од гурту і через деякий час у лісі знаходили пошматовану одіж і обсмоктані звіриною кістки.

Його зарахували до караульної команди, і надія на можливість здатися в полон (а такий план не покидав його з першого дня перебування на Укон-Лу) відсунулася на невизначений термін. Караульна команда під началом Брієр де Ліля була своєрідною школою, де, за висловом того ж таки капрала, «виправляли хребти і вправляли мозок зеленим їжакам», до яких, безперечно, було зараховано і його, Андрія Гаркушу. Команда містилася у флігелі, у дальньому кутку двору, осторонь від основних казарм. Тут існували свої порядки, які часто ніяк не узгоджувалися з уставом караульної служби французької армії. У своїй більшості команда складалася з ветеранів іноземного корпусу. Вони мали певні заслуги перед начальством і тому користувались його прихильністю. Ці легіонери не поспішали повертатися до Європи. Дома на них чатував закон, смертні вироки, тюрма і каторжні роботи, а тут вони жили, як на курорті, пиячили, розважалися з туземними дівчатками, яких добували і для себе, і для начальства під час таємних нічних вилазок. На військові операції караульну команду не посилали. У вільні від вартування години ветерани на чолі з капралом виконували і більш делікатні доручення коменданта: грабували старовинні буддійські храми, усипальниці королів золотої династії Льо, сплавляли вниз по Сонгбо опіум. Їх було в команді близько двох десятків. Як любив говорити майор Негріє, в його гарнізоні вони правили за дріжджі, на яких учинялася совість солдатської маси.

Брієр де Ліль штовхнув двері носаком черевика. Вони завищали і вдарили у залізний бак. Припнута на цепу емальована кружка, жалібно дзенькнувши, злетіла з кришки бака. Хоч була пізня година, в казармі не Спали. Навіть ті, що були вільні від наряду, розбуджені сиреною, гомоніли по закутках, перемовлялися через протимоскітні сітки. В кінці довжелезного столу ветерани різалися в кості.

Попихкуючи сигаретою, капрал попрямував до них. У його очах спалахнув хижий вогник, коли він побачив доволі велику купу франків. Гра складалася крупно, ставки зростали, проте капрала прийняли до гри без заперечень, певне, він, перше ніж розвести караул, уже сидів за цим столом. Андрій поставив карабін у піраміду, зняв підсумки з патронами, розстебнув комір і, відчуваючи, як легка прохолода огортає під сорочкою спітніле тіло, попрямував до свого місця на нарах.

Його сусід, маленький, пелехатий Гонза Горлічка, щось меланхолійно награвав на губній гармошці. У тій простенькій мелодії, у синій порожнечі його очей було стільки пекучої безнадії, що Андрій запитав:

— По кому панахиду правиш?

Мелодія урвалася. Гонза заплющив очі і довго лежав мовчки. Андрій відчув недобре.

— Карела взяли… — з болем сказав Гонза,

— За що?

— Прибирав у коменданта, а ввечері майор сказав, що якась там у нього золота лялька пропала… Карел не брав, я знаю! — Гонза схопився. — А ця бретонська свиня, Брієр… Знає, стерво, що підозра впаде на того, хто прибирав…