Читати книгу - "Бацила карбоната"

підштовхують його вгору, підіймаються за ним. Щойно юнак опинився в автомобілі, як двері за ним самі плавно зачинились. Олесь подивився на те місце, де щойно були двері: тепер перед ним була гладка стіна.

Пролунав ще дзвінок — короткий, уривчастий. Мов у відповідь на це, на скло вікон насунулися з стін глухі щитки. Стало темно, Проте, ні: водночас на стелі засяяли електричні лампи. Олесь озирнувся. Він був один. Всі люди, мабуть, розійшлися по своїх місцях. Підлога під юнаком м’яко здригнула. Але чи поїхав автомобіль, чи то просто запрацювали його потужні мотори, — Олесь не знав. І де та каюта, де він був?

Тримаючись за стіну, він дивився крізь великі скляні двері, що вели до широкої каюти з приладами. Спиною до нього перед штурвалом стояв Капітан.

Нижче вікна перед ним сяяв рівним зеленуватим світлом невеличкий овальний екран. Він був дуже яскравий — можна було навіть подумати, що це теж вікно. На тому екрані щось пересувалося, рухалось. Два такі самі екрани світилися нижче, праворуч і ліворуч. Капітан не зводив з екранів очей. Одна його рука лежала на штурвалі, друга на похилому пульті з рукоятками і кнопками…

Що на тих екранах? Олесь тихо підійшов ближче до дверей. Але в цей час підлога під ним знов здригнулася. Похитнувшись, Олесь натиснув на двері. Скло м’яко продавилося під його рукою, немов еластична плівка. Олесь не стримав здивованого вигуку.

Капітан хутко, але спокійно, озирнувся, зовсім несподівано для Олеся підвів руку і зробив нею кличний жест. Двері перед Олесем безшумно розчинилися. Ще крок — і Олесь був у каюті з приладами. Капітан уже не дивився на нього. Олесь почув його владний голос:

— Тобі доведеться побути тут. Зараз ми всі дуже зайняті. Сідай. І — тихо!

Рукою він указав на м’який стілець. Олесь з цікавістю оглядався навколо. Він подивився на найближчий екран. Мов у кольоровому кіно, розгорталася на ньому картина лісу. Товсті, високі дерева, ніби більше нічого… І враз зображення на екрані здригнуло, попливло вбік, поступово змінюючись. Це Капітан повернув якусь рукоятку на похилому пульті. Ті самі дерева на екрані стали начебто прозорими, крізь них видно людей у військовій формі. Вони озброєні, вони посуваються сюди, немов ховаючись за деревами… Зображення пливло далі й далі. Артилерійська батарея… Її жерла дивляться сюди, наче націлюються на Олеся…

Юнак перевів погляд на Капітана. Спокійне, похмуре обличчя, насуплені брови, стиснені зуби. А на екрані ще солдати, ще…

— Та що ж це таке? — вихопилося в юнака, вкрай здивованого всіма цими фантастичними картинами. — Де я? Куди я потрапив? Що це таке?

Очі його благально дивилися на нерухому спокійну постать чоловіка в шкіряній куртці, на цього суворого, мовчазного Капітана.

— Де я? — спитав знов Олесь. Губи його тремтіли від хвилювання. — Хто ви такий?

Чоловік у шкіряній куртці повернувся до нього. Сірі його очі допитливо дивилися на юнака, коли він сказав:

— Мене зовуть Сивий Капітан. Ти — на моєму «Люцифері». Всі оці солдати і жандарми женуться за мною і моїм «Люцифером», щоб схопити мене або знищити. І ти побачиш, що з того вийде, Олесь.

Розділ четвертий
БОЖЕВІЛЬНИЙ АВТОМОБІЛЬ

Ще в літаку, що хутко ніс його в до Фонтівероса, Алонсо Моеха одержав кілька радіограм. Всі вони оповіщали його, що накази виконуються бездоганно. Поліцейські і жандармські загони оточили ліс. Всі виходи перетято загорожами з колючого дроту, на великих дорогах встановлені артилерійські батареї, відкритий тільки вихід до моря. Від берега моря до лісу на відстані двох кілометрів були встановлені двома рядами загородження, за ними — гармати. Автомобіль не зможе вислизнути нікуди. Йому залишиться тільки шлях до моря. А там — скелі, що нависають над морськими хвилями.

Тікати все одно буде нікуди!

Далеко на обрії була помітна синя смужка моря, а попереду, там, куди линув літак, виднілася інша смуга, темно-зелена. То був Фонтіверос, ліс, де ховається «Люцифер». Еге, його команда, мабуть, і не підозрює, в яку пастку потрапила! А коли вона взнає, хай вирішує, що їй робити. Звісно, вона зможе чинити опір. Проте, це буде все одно, як покінчити з собою самогубством. Алонсо Моеха задоволено потер руки. Гул мотора зменшився. Літак пішов на зниження. Фонтіверос!

Щойно Моеха встиг відкрити двері, як до літака підійшов поліцейський. Він приклав руку до кашкета і сказав:

— Все напоготові, пане уповноважений. Озброєні частини чекають вашого наказу, щоб почати наступ до середини лісу.

— Починайте, — коротко наказав Моеха.

Розбившися на невеличкі групи, солдати і жандарми сунули до лісу, пробираючись між деревами і тримаючи напоготові ручні кулемети. Моеха спочатку подумав, що живої сили могло б бути й більше. Але такі самі загони посуваються з усіх сторін. Що ближче до середини лісу, то щільнішим ставатиме кільце. Ні, «Люцифер» не врятується!

Наказавши Френкові стежити за наступом з півночі, Моеха поїхав уздовж лісу на північний схід. Там ліс вужчає. Звідти можна швидше дістатися його середини, де був «Люцифер».

Автомобіль майже безшумно в’їхав у ліс. Десь спереду посувалися солдати, їх теж не було чути. Відчувалась якась тривожність, напруженість. Навіть сам Моеха спіймав себе на тому, що розмовляє притишеним голосом.

Ліс густішав. Крім неширокої дороги, не було де проїхати не тільки автомобілем, а навіть і верхи. Заплутані кущі, товсті дерева утворювали непрохідні хащі.

— Під’їжджаємо до центральної частини, — прошепотів супутник Моеха.

Ліс мов порідшав. Між деревами було видно вже велику галявину. Детектив пильно вдивлявся вперед. Здається це він, «Люцифер»… Так, він.

Тепер його було ясно видно. Велетенський,