Читати книгу - "Кам’яне яйце"

я багато не п’ю, ти ж знаєш… Ми можемо з тобою відпочити. А він хай почергує.

— Гадаєш, так довго буде? Шеф не дурень. Ха-ха! Патрон вивчає ситуацію. А якщо пересвідчиться, що той бовдур справляється там без нас…

— Побільше оптимізму, Кларк! Тебе сьогодні, може, пристрелять, а ти завтрашнім мучишся.

— Чому це мене сьогодні?

— А що, не може такого трапитись? Не буває у нас таких моментів?

— На ці моменти хай шукають інших дурнів!

— Тоді вже точно шеф потурить нас із тобою. Налий.

— Знаєш, Віллі, кого я найбільше ненавиджу?

— Біокіберів?

— Та ні… Хоч, може, й варто… Але найбільше я ненавиджу невдах. Не можуть пристосуватися і кричать, що треба щось міняти.

— Ти правду кажеш. Пий собі тихенько віскі і не зчиняй галасу. А є такі вже кляті! Невдаха із невдах, а знай кричить — міняти хоче світ. А навіщо його міняти? Як не крути, а мусиш сам крутитись. І пристосовуватись. Правду я кажу?

— Про що розмова… Навіть якби ми з тобою раптом стали до влади…

— Для чого тобі влада? Щоб в тебе цілилися з-за кожного рогу? Я краще буду владу захищати. Спокійніше.

— Я просто так для прикладу сказав, що якби ми з тобою раптом дорвалися до влади, то теж знайшлося б сотні гадів, яким би ми не змогли вгодити. А ти ж не заперечиш, що ми з тобою прекрасні хлопці?

— Від влади треба подалі.

— Але влада мусить бути. Вона все ставить на свої місця.

— Душа суспільства.

— Це ти здорово сказав.

— Не я, а наш президент на минулих виборах.

— Маєш гарну пам’ять.

— А в тебе що — решето? Поглянь, як вправно кіберюга біля пульта вправляється.

— Хе! На спецзамовлення зробили.

— Ет, чергуваннячко сьогодні. Подуріли. Стріляються, грабують…

— Невдахи. Я їх би всіх за одним махом… І не додумається ж ні одна зараза…

— Це ти про кого? Не про президента?

— При чому тут президент?

— А хто ж? Додумуватись він до всього мусить.

— Ти ж знаєш, президента я люблю, як рідного батька…

— То не кажи, що він зараза. Бо я простий, ь довго думати не буду.

— Дай трошки я тобі наллю із моєї фляги.

— Знай міру. Досить. То що ти говорив?

— Хотів сказати, що я усіх би невдах гамузом вкоцав, аби не мати клопоту щодня.

— Тобі аби без клопоту. А я міркую так, що якби всіх за одним махом, то й ми потім нікому не були б потрібні. А так — кого пристрелили, то і є невдаха…

— У цьому щось є…

— Отож! Хоч нам і клопіт, але треба головою думати. Ти бачив хоч одного путнього покійника? Стріляють у тих, хто стає поперек горла або плутається під ногами.

— Ну, не кажи. Он президента минулого… Сам же бачив — і шматочка не лишилося. Теж, скажеш, був невдаха?

— А хто ж? Невдаха із невдах! Пішов без охорони у клозет. Тільки невдахи на таке і здатні. Його й провчили.

— Це ж можуть і…

— Ти обережніше, бо я простий, а ти, я бачу, знову ляпнеш… Цього не візьмеш голими руками! Цей путній хлопець! Та лий же більше, мов украв.

— Дивися, Джон нас кличе. Таки без нас не може. А ти кажеш.

— Які в тебе проблеми, Джоне?

— На Сьомій авеню, в будинку тридцять два, в квартирі сорок сьомій, постріл у голову. Письменник Артур Сет. Система спостереження сигналізує — самогубство.

— То пошли машину забрати тіло. Тільки й клопоту.

— Немає машин вільних. Жодної.

— Пошлеш машину, коли буде. Не горить. Він зачекає. Кажеш, що письменник Артур Сет? Щось я такого не знаю.

— А подивись досьє. Цікаво, що то за невдаха.

— Який у нього номер? Ага, ось він — Артур Сет… Який же він письменник? Волоцюга. Ось бачиш, тут написано: «Без певного роду занять».

— Але він письменник, сер.

— Ти звідки зн. аєш, Джоне?

— Я читав його книжки.

— Ну, ми теж підемо й почитаєм…

ПОВІДОМЛЕННЯ № 2. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює нормально. Зацікавився долею письменника Артура Сета. Вдалося знайти його за місяць до самогубства. Передаю запис його розмови з дружиною.

— Артуре, ти так пізно сьогодні. Що сталося?

— У мене є новини. Старий Віллі замовив на завтра оповідання. Уявліяєш? Нарешті починають довіряти. Я вже навіть знаю, хто буде моїм героєм. Солдат… Він повертається додому після вдалих боїв на якійсь із планет…

— Артуре, краще твій герой хай бореться із тими, що лишилися по той бік… Розумієш? Повір старому Віллі це більше сподобається…

— Так, люба Музо, я згоден… Я подумгію. І от мій герой повертається і радіє, що потрапляє після перемоги в безпечний світ, в кімнату, де можна ходити без протигаза й скафандра… І спогади про кілька смертей… Скажімо, в одного із друзів героя скафандр виявився негерметичним…

— Скафандри і захисні комбінезони випускає комбінат Сема. Ти б краще не зачіпав їх, Артуре. Ти ще занадто молодий, щоб писати так сміливо.

— Ти не дослухала. Комбінезони виявились негерметичними, бо хлопці перебрали віскі й забули зробити все належне… Вони самі винні.

— Перебрали віскі? Та ти що, Артуре. Фірма Пітера і Квіка це зрозуміє як агітацію за тверезість, буцім ти хочеш вибити в них заробітки.

— Музо, ти вдумайся! Вони випили ЗАБАГАТО віскі! Тому й загинули. І вже не могли пити віскі щодня. Ось хто для Пітера