Читати книгу - "Пригоди двієчника"

зблід, як крейда.

— Я сам писав. Своєю власною рукою.

— Ах, он як! — заволав Еркін Хамід і, враз пригнувшись, пішов на мене. — Я доведу тобі, хлопче, що де мої вірші, а не твої!

— Шахрай!

— Плагіатор!

— Дармоїд!

— Нахабний злодюжка!

— Ледар! — летіло в мене з усіх боків.

От дивні люди! Самі викидають вірші, а коли людина знайде їх, чистенько перепише й надрукує в газеті, — це їм не подобається.

Поети повільно оточували мене. Я проте встиг надіти чарівну шапочку, і тільки мене й бачили — вислизнув у коридор. Смикнувши мимохідь бюрократа-вахтера за одвислого вуса, я вискочив надвір.

Знову погасло моє сонце.

ЧИ ІСНУЮТЬ ЛЮДОЇДИ?

Я цілий день не вилазив із комори, де зберігалися готельні подушки, простирадла, ковдри і матраци. То спав, то ходив з кутка в куток і все думав про своє невезуче життя. Потім це набридло мені. «Невже я не знайду собі кращої роботи? Подумаєш, поет!»

Взяти хоча б цю Етібар Умарівну, готельну адміністраторку. Дивиться на всіх, як кішка, ладна щомиті схопити роззявкувату мишу. Ще й хабарі бере. Я сам бачив. Хто б не прийшов до готелю, тільки й чуєш від неї: «Місць немає, не було й не буде!» Насправді ж половина готелю пустує.

— Дуже просимо вас, дівчино, найдіть нам два місця! Здалеку приїхали, ніде переночувати! — благають гості.

Етібар Умарівна довго дивиться на них своїми телячими байдужими очима. Потім знехотя каже:

— Раніше ніж через п'ять днів жодне місце не звільниться…

Її мовою це означає: «Дайте п'ять карбованців, матимете одне місце. Дасте ще п'ять — ще одне місце буде».

Звичайно, не всі розуміють її кошачу мову. Але хто меткіший, той одразу змикитить. Закладає в паспорт п'ять або десять карбованців і дуже ввічливо подає адміністраторці.

— Шарифа! — гукає тоді Етібар Умарівна ліфтерші. — Проведи наших дорогих гостей у сто сьомий номер. Пощастило вам: щойно звільнився номер!

Чому б мені, скажімо, не відучити Етібар Умарівни від поганої звички брати хабарі? Вірші кожен може писати, а допомогти приїжджим — спробуй лишень! А я зумію це зробити, бо на голові в мене моя чудесна-пречудесна шапочка!

Я написав цидулочку і всунув її в кишеню адміністраторці. «Вельмишановна Етібар-апа, — писалося в ній, — будьте обережні! Уже цілий тиждень за вами стежить переодягнений міліціонер. Він знає про всі ваші штуки!»

Етібар Умарівна полізла до кишені по хусточку й помітила записку. Брови її затремтіли, як хвостик у мишеняти, що забачило грізного кота. Телячі сонні очі зробилися круглими і забігали з боку в бік. «Хто з цих людей переодягнений міліціонер?» — питалися вони, перебігаючи з одної людини на іншу.

— Пильнуйте, він стежить за кожним вашим кроком! — прошепотів я, майже впритул підійшовши до Етібар Умарівни.

Адміністраторка зойкнула, пірнула вниз і сховалася під столом.

— Все одно він усе бачить! — сказав я голосніше.

Тоді Етібар Умарівна вилізла зі свого сховку, поставила на стойку дощечку з написом «Ласкаво просимо, дорогі гості! Ми раді вас обслужити!» І побігла в кабінет директора. За мить вони вискочили вдвох. Обличчя їм посиніли, як недоспілі помідори після перших приморозків.

Директор перевірив список мешканців готелю. Супроти непевних прізвищ поставив червоним олівцем галочки.

— Кожен із цих товаришів може виявитися переодягненим міліціонером, — сказав він, тицьнувши пальцем у галочки. — Отож наказую кожного з них обслуговувати якнайкраще. Приносьте їм до номера пиво, дайте у ванну гарячу воду, ввімкніть телефони. Оголосіть, що вони можуть не гасити світло і після дев'ятої вечора.

Потім Етібар Умарівна обійшла номери тих мешканців, з кого одержала хабара, і повернула їм гроші. Щоправда, кілька душ з-поміж цих людей теж мені не сподобалися: замість п'яти карбованців вони зцупили з Етібар-апа десять, а замість десяти і всі двадцять карбованців.

— Ви знімаєте з мертвого саван, — ледь не плакала Етібар Умарівна.

— Мертвому нічого не потрібно — ні саван, ні гроші, — осміхалися пронозливі мешканці. — Бог дасть, ви ще багато заробите.

— Еге ж, дасть він, ваш бог, жди з моря погоди!..

Посміявся я, дивлячись на них, посміявся, а потім вирвав гроші в них із рук і викинув за вікно. Бачили б ви, як вони перелякалися! Наче й справді побачили мертвого, загорнутого в саван.

Не будете шахраювати. Так вам і треба… А мені тепер і прогулятися можна. Адже надворі, певно, ясно й радісно, як у мене на душі.

Майдан перед готелем був запруджений людьми. Вони посміхалися, штовхалися, пробивалися вперед. Мене теж закрутило в натовпі, потягло за всіма, потім притисло до живота якогось лисого дядечка.

— Ей, обережніше! — крикнув він зобижено. — Штовхається в живіт… А я тільки що пообідав.

— Пробачте, — сказав я ввічливо. — Ви не знаєте, що там попереду робиться?

— Ти, хлопче, бува, не з неба впав? Не чув хіба, що до нас африканські мандрівники приїхали?

— Які мандрівники?

— Та африканські! Газет не читаєш, чи що? Не чув, що в нашу сонячну республіку приїхали славетні африканські мандрівники пан Ібн-Халі та пан Ібн-Галі? І не штовхайся, будь ласка.

— А чого люди від них хочуть?

— От причепився, диви! Хіба тобі не хочеться побачити прославлених людей, потиснути їм руку? Адже вони об'їхали на машинах увесь світ!

— Подумаєш! На машинах і дурень зуміє весь