Читати книгу - "Заборонена кімната"

трудареві-ремісникові, — промовив я. Франк злякався і знову збився. — Чи не практичніше було б придбати електричний рояль?

Франк глибоко зітхнув, схопив пляшку і налив собі віскі.

— Це Лекс, — промовив він байдужим голосом до жінки. — Найгірше, що може здибатися музикантові. Першого квітня я послав його по скрипичний ключ, і він покірненько пішов до слюсаря.

— Більше такого не станеться! — роздратовано зауважив я, коли жінка засміялася. — Наступного разу я піду до музичного магазину.

Франк випив і знову налив склянку. Підсунув її мені, але я відмахнувся.

— Я вже випив три, а цього досить до обіду. Ви ще довго тут будете?

— Охоче зробимо перерву, — сказала жінка, підводячись із стільця. Вона була висока, струнка і мала фантастичну фігуру. На око я дав би їй років сорок. Обличчя було дуже підфарбоване.

— Це Клер, — пояснив Франк. — Естрадні пісні. Від сьогодні вона виступатиме у нас.

— Чудово! Співаєте і його речі? — спитав я, показуючи на Франка.

Мій приятель обурився.

— Замовкни, ти…

— Як? — зацікавилася жінка. — Ви пишете музику?

— Це єдині музичні твори, які, на мою думку, взагалі чогось варті, — запевнив я. — Послухайте лишень його останню річ. Не знаю, що він має проти неї. Коли слухаєш її, ввижається річка, чорні човни на ній, густий туман, що повиває луки, і… Ох, чому ти лізеш на ногу?

— Вибачте, — повернувся Франк до співачки. — Він ганьбить мене всюди і як тільки може.

Клер засміялася.

— Я скоро повернуся. Піду нагору. Чи вистачить вам чверть години, щоб полаятися?

Ми мовчки дивилися, як жінка йшла залом. Тільки-но за нею зачинилися двері, Франк хутко повернувся на кріслі і вхопив мене за рукав.

— Послухай…

— З Уденом справи кепські, — швиденько промовив я.

— Чому? — розгубився він.

Тут я розповів йому все, що почув від Олафсона і Фассбендера. Франк слухав з недовірою. Коли ж я згадав про п'ять тисяч марок, він похитав головою.

— Дурниці! Така людина, як Уден, не ризикуватиме своєю кар'єрою заради п'яти тисяч. Мабуть, за п'ятдесят, якщо він у скрутному становищі, але не за бутерброд.

— П'ять тисяч, — зауважив я, — то ціла купа грошей. Спробуй-но їх заробити за один раз. А якби все обійшлося…

— Ні, так не могло бути, — знову заперечив Франк. — Коли з в'язниці зникає людина, подібна до Хайнке-Штудера, цього не вдасться замазати. Все одно справу треба розслідувати. І ось неминуче виявляється, що Уден тієї ночі не робив обходу. Доганою тут не обійдешся. Побічні докази — безсумнівні.

— Браво, — іронічно зауважив я. — Навіть прокурор не міг би краще аргументувати.

— Ти мене не зрозумів. Поміркуй лишень, юристе. Чому п'ять тисяч марок переказані саме на рахунок Удена? Якби він був тут замішаний, то хіба не має сотні інших можливостей одержати свої грошенята не розголошуючи на весь світ? До того ж хто переказав гроші? Габріела Хайнке-Штудер! Навіщо ж таке нахабство? Коли ти робиш переказ, ніхто не вимагає в тебе посвідчення особи. Зрештою, вона могла назватися як завгодно. Ні, Лексе, вір мені: тут щось не так.

— Можливо, — відказав я. — Та в усякому разі досі все свідчить проти Удеиа.

— А якщо пощастить довести, що директор в'язниці все ж таки телефонував?

— Однак ти не здатний цього довести.

Франк підвівся.

— Ходімо до Карла. Це наш електрик.

Ми піднялися ліфтом на шостий поверх, під самісінький дах. Тут була Карлова майстерня. Малесенька кімнатка, що наскрізь просякла запахом ізоляційної стрічки, машинного мастила та пластмаси. Вікна виходили на південь, і кімнатка страшенно нагрівалася під сонцем.

Карл вилискував від поту, хоч мав на собі лише сорочку та штани. Його голова нагадувала трикутник, поставлений на вершину. Мав розумні, уважні очі.

— Заходьте, — запросив він. — Та залиште двері відчиненими, бо позадихаємося тут.

Я вже хапав повітря ротом. Це була не майстерня, а справжня духовка. Глянув на термометр: 28 градусів!

— Влітку, — спокійно зауважив Карл, — тут ще трохи тепліше. Хочете холодного чаю?

— Охоче! — озвався я.

Карл натиснув на важілець. За ширмою дзенькнуло, звідти виїхав іграшковий електропоїзд, простукотів по рейках і зупинився біля Франка. На тендері стояла чашка чаю.

— Чудово! — вигукнув Франк. — Минулого разу ти мені цього не показував.

Карл аж сяяв від задоволення. Франк видудлив чай і поставив чашку на тендер. Карл натиснув на інший важілець, і поїзд хутко поїхав за ширму. Там щось стиха клацнуло, і зразу по цьому поїзд виїхав знову, але тепер зупинився біля мене, пропонуючи чай.

— Оцю штуку, — пожартував я, — мені б у бюро. Можна прихопити залізницю з собою?

— Карл мріяв стати інженером, — пояснив Франк. — Закінчив два семестри, але з батьком сталося нещастя. Старий перейшов на пенсію, і тепер Карл мусить годувати сім'ю. Про навчання, звичайно, годі й думати. З того часу він і працює в «Едемі».

— А страхування?

— Страхові гроші, — сказав Франк, зиркнувши на мене, — замотали ваші брати-адвокати. Процес тривав би й досі, якби Карлів батько не поступився.

— Облиш ти ці давні історії, — буркнув Карл. Він сумно глянув на маленький стіл, на якому купою лежали старі телефонні апарати, конденсатори, запобіжники, лампові патрони. Навіщось узяв шматок кабеля, знову поклав його.

— Можливо, з навчанням ще якось пощастить. Дві тисячі марок я вже назбирав… Ну, гаразд. З чим прийшли?

— Слухай уважно! — попередив Франк. — Майєр телефонує до Шульца. Дуже важлива розмова. За три дні Майєр запевняє, що взагалі не дзвонив до