Читати книгу - "Замах на бродягу"

був вищий на зріст, худорлявіший, трохи молодший.

— Сідайте, панове… Здається, у одного з вас є власний «Пежо чотириста три» червоного кольору.

— Це в мене, пане комісар, — не без гордощів озвався невисокий панок. — Я придбав його в кінці минулого року…

— А де ви живете, месьє Гійо?

— На вулиці Тюрен, поблизу бульвару Тампль.

— Ваша професія?

— Я страховий агент.

Очевидно, йому не часто доводилося бувати в карному розшуці і розмовляти з головним комісаром, але в його поведінці Мегре не помітив ніяких ознак страху. Навпаки, він з цікавістю розглядав кабінет, так немов хотів потім докладніше розповісти про все своїм приятелям.

— А ви, месьє Ардуен?

Лише тут він помітив, що кресляр заїка.

— Я… я ме… мешкаю у то… тому ж… бу… будинку.

— Поверхом вище, — підказав Гійо.

— Ви одружені?

— Шш-ще па-па-парубкую…

— А в мене є жінка і двоє дітей — хлопчик та дівчинка, — мовив страховий агент, не чекаючи, поки його запитають.

Стоячи в дверях, Ляпуент намагався стримати усмішку.

І справді, могло здатися, що ці двоє, сидячи на стільцях з капелюхами на колінах, виконують естрадний номер.

— Ви друзі?

Незважаючи на свій гандж, Ардуен відповів на це запитання в один голос із Гійо:

— Давні друзі…

— Ви знайомі з Франсуа Келлером?

Вони здивовано перезирнулися, немов уперше почули це ім'я.

— А… а х-хто це? — запитав кресляр.

— Це один лікар з Мюлуза.

— Я зроду не був у Мюлузі, — озвався Гійо. — І він каже, що знає мене?

— Що ви робили увечері минулого понеділка?

— Я вже пояснив вашому інспекторові… Ми не знали, що це заборонено…

— Розкажіть докладно, що ви робили?

— Близько восьмої я повернувся додому, бо затримався, обходячи клієнтів… Мій район у західному передмісті… Не встиг я переступити поріг, як жінка одізвала мене в куток і тихо, щоб не почули діти, повідомила, що наш Нестор…

— Хто такий Нестор?

— Наш собака датської породи… Йому вже минуло дванадцять років… Він був найкращим другом наших дітей… Можна сказати, вони зросли в нього на очах… Коли вони були маленькі, він, бувало, ляже біля їхніх колисочок, і хай хто спробує підійти… Навіть мене не підпускав…

— Отож ваша жінка сказала вам…

Та Гійо провадив своє.

— Не знаю, чи ви коли тримали собак датської породи… На жаль, вони не такі живучі, як інші… Я навіть не знаю чому… І хвороби в них майже як у людини. Кілька тижнів тому Нестора розбив параліч, і я запропонував одвезти його до ветеринара й усипити… Жінка заперечувала… І от у понеділок, повернувшись додому, я довідався, що недавно у собаки почалася агонія і що його перенесли до Люсьєна… Жінка не хотіла, щоб діти бачили, як він конає…

Мегре глянув на Ляпуента. Той весело підморгнув йому.

— Коли я піднявся до Люсьєна, бідолашний Нестор уже конав… Я одразу подзвонив ветеринарові, але мені відповіли, що він у театрі і повернеться не раніше дванадцятої… Я сів на підлогу й поклав голову Нестора собі на коліна. Собака конвульсивно здригався.

Під час цієї розповіді Ардуен раз по раз кивав головою, аж поки спромігся й собі встромити слово:

— В-він по-по-помер…

— Нестор помер о пів на одинадцяту, — вів далі страховий агент.

— Коли я пішов сказати про це жінці, діти вже спали. Я щось проковтнув наспіх, бо того дня навіть не встиг пообідати. Признаюся, потім ще випив дві чарки коньяку, щоб трохи одлягло… Потім узяв пляшку і піднявся до Люсьєна — він був схвильований не менше за, мене. Усім було тяжко. Ми з жінкою навіть заплакали.

Словом, маленька трагедія поряд із великою.

— От тоді ми й замислилися, що робити з трупом… Звичайно, ми могли перечекати ніч і одвезти його на собачий цвинтар… Я десь чув, що є такий… Та місце там, напевне, дорого коштує, і, крім того, я не міг марнувати на неї весь день… Адже я на роботі… У жінки теж обмаль часу.

— Одне слово…

— Одне слово…

Гійо затнувся, впустивши нитку розповіді.

— Ми… ми… ми… — знову втрутився Ардуен.

— Нам не хотілося лишати Нестора десь на пустирі. Ви уявляєте собі дога? А там, на підлозі в Люсьєновій їдальні, він здавався ще більшим. Одне слово…

Месьє Гійо явно зрадів, пригадавши, на чому зупинився.

— Одне слово, ми вирішили кинути його в Сену. Я пішов додому і приніс лантух з-під картоплі. Але він виявився замалим — звисали лапи. Ми насилу знесли труп по сходах і поклали його в багажник машини.

— Котра була година?

— Десять хвилин на дванадцяту.

— Звідки вам відомо, що було саме десять хвилин на дванадцяту?

— Річ у тім, що консьєржка ще не спала і запитала в нас, що сталося. Я їй усе розповів. Двері її комірчини були відчинені, і я машинально глянув на годинника: він показував десять хвилин на дванадцяту.

— Ви їй сказали, що хочете кинути собаку в Сену?

— Так, і поїхали до моста Селестен… Це найближчий.

— Щоб доїхати туди, вам потрібно було кілька хвилин. Ви не зупинялися по дорозі?

— Коли їхали до Сени? Ні. Ми поїхали найкоротшим шляхом, і були там хвилин за п'ять — не більше. Спочатку я не наважувався спускатися машиною до води. Та переконавшись, що на березі нікого немає…

— Отже, тоді ще не було пів на дванадцяту?

— Певно, що ні… Ви зараз зрозумієте чому. Ми з Люсьєном розгойдали його і кинули в воду.