Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Григорій Квітка-Основ'яненко

Читати книгу - "Григорій Квітка-Основ'яненко"

144
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 29
Перейти на сторінку:
письменників Російської імперії. Згадаймо хоч би скандальний успіх роману Василя Наріжного «Российский Жильблаз, или Похождения князя Гаврилы Симоновича Чистякова», чиї перші три частини, надруковані 1814 p., були, за розпорядженням міністра народної освіти графа Олексія Кириловича Розумовського, конфісковані й знищені за нібито наявні там «нехвальні й спокусливі місця». Та, поза всяким сумнівом, найвідомішим російським твором «жільблазівського» типу став роман Фаддея Булгаріна «Иван Выжигин, или Русский Жилблаз», який з'явився 1829 р. А ще через два роки побачив світ і «Петр Иванович Выжигин» – продовження «Ивана Выжигина». Це був перший бестселер у російській літературі, одразу ж перекладений французькою, англійською, німецькою, польською та іншими мовами. Він викликав цілу зливу оцінок і суперечок. Наприклад, імператор Микола І читав «Ивана Выжигина» «із задоволенням», а за роман «Петр Иванович Выжигин» нагородив Булгаріна брильянтовим перснем. Микола Греч уже в 1830 р. включив матеріал про цей твір до шкільного підручника з російської словесності. З другого боку, Олександр Пушкін та письменники його кола дуже жорстко критикували «Выжигина». Пушкін навіть хотів написати «історично-морально-сатиричний» роман «Настоящий Выжигин», зробивши його головним героєм самого Булгаріна, чия сповнена пригод біографія давала непоганий матеріал для пікарескного роману. Неприхильно поставився до роману Булгаріна й Квітка-Основ'яненко. 20 червня 1831 р. він писав до Сергія Аксакова: «Не треба нікому „Петра Выжигина“!.. Так минає слава цього світу! Чи правильніше сказати: зустріли його („Ивана Выжигина“) за одягом або за ім'ям творця, а проводжають за умом. Не раз уже діти страждали через дурість батьків, а надто коли й син пішов у батька». Таким чином, роман «Жизнь и похождения Петра Пустолобова» – це свого роду анти-«Выжигин». Перша згадка про цей роман зринає в листі Квітки до Михайла Погодіна від 31 грудня 1833 p.: «Сповідаюсь і каюся! Наважився я, окаянний, шугонути ціле книжище!». Судячи з цього листа, Квітка мав намір написати роман на вісім частин. У ньому він збирався змалювати все те, про що варто було б «возопить пред правительством».

Відтак уже в 1833 р. Квітка надсилає першу частину свого роману (до кінця року була готова й друга) видавцеві. Але тут починаються ходіння твору по цензурних муках. 2 червня 1834 р. Квітка сповіщав Погодіна, що Московський цензурний комітет не тільки заборонив роман до друку, але навіть відмовився повертати рукопис авторові. «Не знаю, – дивується Квітка, – що там знайшли аж такого страшного!» А «страшним» було те, про що писав 16 лютого 1834 р. цензор Олексій Болдирев: мовляв, «у цьому творі змальовані неподобні й протизаконні дії та зловживання предводителів, опікунів, справника, земських та інших чиновників, яких призначає уряд». Московський цензурний комітет надіслав справу на розгляд головного управління цензури Міністерства народної освіти. 12 березня 1834 р. це управління доручило Олександру Мордвинову зробити свій висновок щодо роману Квітки. А вже 2 квітня Мордвинов доповів, що дозволяти публікацію не слід, оскільки, «будучи сповнений картин зловживань різних чиновників, цей твір може справити на читачів невигідне для уряду враження». Відтак головне управління цензури сповістило Московський цензурний комітет, що твір друкувати не можна.

Квітка був прикро вражений таким перебігом подій. Можливо, писав він 2 червня 1834 р. Михайлу Погодіну, деякі наявні в романі вирази та натяки й справді «потребують пом'якшення, але не більше того». Та в усякому разі письменник на тривалий час припиняє роботу над романом. Він знову повернеться до цього аж через три роки. Справа в тому, що 11—12 жовтня 1837 р. в Харкові перебував Василь Андрійович Жуковський. Квітка зустрічався з ним. Під час їхньої бесіди мова зайшла про комедію «Дворянские выборы» і Жуковський радив Квітці продовжувати писати в такому ж ключі. Квітка відповів, що із цього матеріалу дуже складно створити «правильну драму». У такому разі, сказав Жуковський, можна «помістити й розвинути все це в романі, прикрасивши й наповнивши сценами з губернського товариства». Тоді Квітка й розповів Василеві Андрійовичу про свій роман та про ті неприємності, які мав із цензурою, мовляв, «там на мене сильно напали». Жуковський заспокоїв його, сказавши, що все то «дурниці». Після цього Квітка й почав працювати над другою редакцією роману. У березні 1839 р. він уже надіслав рукопис першої частини другої редакції до Петербурзького цензурного комітету. На цей раз роман цензурували Петро Корсаков та Олександр Никитенко. Уже в середині травня 1838 р. Корсаков сповіщав Квітку про те, що цензурний комітет загалом схвалив рукопис, але при тому радить авторові, щоб той остерігався, по-перше, «виставляти на посміх» губернаторів, генерал-губернаторів та сенаторів, а по-друге, ображати насмішками служителів культу – люд «найбільш дратівливий у нашому дратівливому світі». Отримавши цю добру звістку, Квітка надсилає до цензури й другу частину свого роману. 21 червня 1938 р. Корсаков уже доповідав про неї на засіданні комітету, зачитавши деякі дражливі, на його думку, уривки твору, наприклад, окремі не надто привабливі сцени служби дворян у війську чи їхнього побуту. Утім Корсаков, що мав славу цензора, котрий обстоює інтереси авторів, прокоментував ці місця дуже вигідно для Квітки. Мовляв, письменник змальовує шістдесяті роки минулого століття й непривабливі сцени «служать ніби контрастом щодо нинішнього порядку й дисципліни, чию користь та необхідність вони доводять краще за будь-які міркування».

У всякому разі, Петербурзький цензурний комітет схвалив до друку й цю частину. А вже наступного року в санкт-петербузькому альманасі «Новогодник», що його видавав Нестор Кукольник, з'явився уривок з роману під назвою «Скупец». Однак враження, яке справила ця публікація на публіку, було аж ніяк не тим, на яке розраховував Квітка. Щойно альманах прочитали в Харкові, як усі, за словами Квітки, почали думати-гадати, «кого це я описав». Письменника це страшенно збентежило. Він навіть прохав Плетньова припинити друк роману, а якщо вже запізно, то принаймні видати його без зазначення імені автора. Квітці здавалося, що сатиричні образи «опікунів, дворян, суддів, предводителів, поліцейських, радників, скарбників, власників пансіонів» місцева публіка неодмінно сприйме на власний рахунок і тоді він ніде не знайде від неї спокою. «Жах, жах і жах!» – писав він Плетньову 28 квітня 1839 р. Квітка, поза сумнівом, мав підстави для хвилювання. Йому й раніше не бракувало недоброзичливців. Скажімо, коли ужовтні 1834 р. його обирали на посаду совісного судді на шестирічний термін, частина харківського дворянства була категорично проти. Урешті-решт Квітку-Основ'яненка таки обрали, але перед цим, як згадував він сам, «галасували, сперечалися, явно ставали на заваді…». Отож, письменник був упевнений у тому, що «заздрісники й наклепники» після публікації «Пустолобова» неодмінно помстяться

1 ... 16 17 18 ... 29
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Григорій Квітка-Основ'яненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Григорій Квітка-Основ'яненко"