Читати книгу - "Принц Ґаллії"

початку вирішив поставити її на місце, вказавши на різницю в їхньому суспільному становищі.

— Даруйте, монсеньйоре, що потурбувала вас. Я… не смію більше заважати вам. Зараз я поїду.

— Чому? — здивувався Філіп. — Хіба ви кудись поспішаєте?

— Ну… ні. Не дуже. Я просто гуляла неподалік, а коли почула ваш спів, то під’їхала ближче, щоб послухати…

— Але ж я ще не закінчив! — жваво відгукнувся Філіп. — А ви справді хочете послухати мене? Вам подобається, як я співаю?

— Дуже! — відповіла Луїза, вклавши в це слово значно більше пристрасті й запалу, аніж їх заслуговувало єдино Філіпове виконання. — Ви чудово співаєте, монсеньйоре.

— Мене звати Філіп, — лагідно сказав він, узявши її за руку. — Тільки так я дозволяю звертатись до мене гарненьким дівчатам. А ви не просто гарненька, ви — красуня. Я ще ніколи не зустрічав такої чарівної дівчини, як ви.

Луїза підвела голову, і їхні погляди зустрілися.

— А я… — затинаючись заговорила вона. — Я ще не зустрічала такого, як ви… Мені казали, що ви красивий, але я не думала, що ви такий… такий милий.

Філіп увесь розцвів. Він підвів її до берега озера й розстелив на траві свій широкий плащ. Вона вдячно всміхнулася йому й сіла, підібгавши ноги. Філіп улаштувався поруч, узяв до рук лютню і спитав:

— Мені починати спочатку, чи з того куплета, на якому зупинився?

— Спочатку, будь ласка.

Філіп торкнувся пальцями струн і заспівав з таким натхненням, якого не відчував ще ніколи.

Луїза слухала його, спираючись ліктем на коліна і поклавши підборіддя на долоню. Її обличчя промінилося цілою ґаммою почуттів — ніжності, благоговіння, розгубленості, замішання й захоплення, а очі млосно блищали. Коли Філіп доспівав до кінця, і відлунали завершальні акорди балади, вона ще трохи помовчала, вслуховуючись у тишу, потім з хвилюванням в голосі промовила:

— Як це прекрасно! У мене просто немає слів… Це пісня про ваших батьків?

— І так, і ні, — відповів Філіп. — Загалом це історія про моїх батька та матір, проте деякі деталі й обставини автор явно запозичив з іншої схожої історії.

— Якої?

— Про ґрафа Клавдія Іверо та Діану Юлію Римську. П’ятнадцять років тому дон Клавдій без пам’яті закохався в принцесу Діану і попросив у імператора Корнелія її руки. Імператор же мав щодо дочки інші плани, тому ввічливо відмовив ґрафові. Однак дон Клавдій не змирився з поразкою і вмовив Діану втекти з ним до Іспанії, щоб там одружитися. Між іншим, вінчав їх мій нинішній духовний наставник, превелебний Антоніо Ґатто. У той час він подорожував і за збігом обставин опинився на одному кораблі з утікачами. Дону Клавдієві й Діані Юлії не терпілося… гм… стати подружжям, отож вони вирішили не чекати прибуття до Барселони і попросили падре Антоніо повінчати їх прямо на кораблі. Імператор не тямив себе з люті, коли дізнався про втечу дочки, але зрештою йому довелося змиритися з цим шлюбом. Власне, з цієї історії запозичена розв’язка: буцімто моя мати тікає з моїм батьком, і вони таємно вінчаються. Вочевидь, авторові це здалося гарнішою кінцівкою, ніж те, що сталося насправді.

— А що було насправді?

— Все було значно грубіше й прозаїчніше Мій батько зібрав військо і пригрозив моєму дідові, що піде проти нього війною й відбере не лише дочку, а й корону. Дід не хотів міжусобиці в країні, тому змушений був поступитися і через це посварився з ґрафом Прованським…

Філіп розповідав цю історію чисто механічно, майже не замислюючись над своїми словами. Наразі його думки були зайняті зовсім іншим: він обмізковував одну ідею, яка оце щойно спала йому на думку. Він уже трохи оговтався від першого шоку, подолав свою розгубленість і весь сповнився рішучості. Тепер він точно знав, щó йому треба, і був готовий до активних дій. Проте це не було наслідком холодного розрахунку з його боку, це радше була відчайдушна хоробрість вщент п’яної людини. А Філіп був п’яний — від кохання.

Сяк-так довівши до кінця свою розповідь, Філіп швидко підвівся, вибачився перед Луїзою і підійшов до Жакомо, який увесь цей час сидів під деревом. При наближенні Філіпа слуга схопився на ноги і з шанобливим виглядом вислухав його розпорядження, мовлені упівголоса. Потім він уклонився йому, негайно скочив на свого коня і, пославши прощальний уклін спантеличеній Луїзі, зник за деревами.

— Що трапилося? — спитала вона, коли Філіп повернувся і знову сів біля неї.

— Я наказав Жакомо їхати до Кастель-Ф’єро і переказати Ернанові, що сам подбаю про вас і ввечері поверну йому цілою й неушкодженою.

Луїзині щоки спалахнули.

— Але навіщо?

— Ну, по-перше, я вже тиждень не бачив Ернана і вирішив сьогодні навідатися до нього. А по-друге, я відіслав Жакомо, щоб залишитися з вами сам на сам.

— Що?… — Дівчина ще дужче зніяковіла. — Ви… Ви хочете залишитися зі мною сам на сам?

— Ми вже залишилися, — уточнив Філіп, сміливо обійняв її і притягнув до себе. — Погодься, любонько: якось незручно цілуватися в присутності слуг.

— О, Боже! — тільки й встигла прошепотіти Луїза, перше ніж їхні губи зімкнулися в довгому й палкому поцілунку.

Потім вони сиділи, міцно пригорнувшись одно до одного. Луїзина голова лежала на Філіповім плечі, а він, зарившись лицем у її волоссі, з насолодою вдихав їх п’янкий аромат, відчуваючи себе на сьомому небі від щастя. Філіп багато разів цілувався з дівчатами і стискав їх у своїх обіймах, та ще ніколи не відчував такого блаженства, як зараз. І тут він зрозумів, що ніскілечки не страхається близькості з Луїзою; він жадає цього, він зовсім не боїться розчаруватися в коханні, зіпсувати свої поетичні мрії банальною прозою життя — бо справжнє кохання прекрасніше будь-яких мрій…

— Скільки тобі років, люба? — спитав Філіп.

— П’ятнадцять.

— А мені лише чотирнадцять… Але ж це не біда, правда?

Луїза погладила його по щоці, потім ніжно торкнулася губами до його губ. Очі її сяяли від захоплення.

— Це не