Читати книгу - "Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді"

тож невідомо, чим закінчиться завтрашній день.

Вони звикали. Джош звикав швидше, і це теж породжувало певні клопоти. Причина крилася в тім, що Мовчун і раніше не був надто цнотливий, а тепер, схоже, успадкував по-справжньому пеську вдачу Одновухого, у чиїм тілі віднині перебував. Бездомні суки його не цікавили, він почував себе людиною, причому, людиною закоханою, і Марті дедалі важче ставало противитися напівжартівливим домаганням свого чотириногого коханця, усміхатися, відштовхуючи пса, що нахабно лізе під одяг… Але одного разу вона не відштовхнуло його. І — нічого, навіть більше ніж нічого. Тільки Марті ще якийсь час було ніяково, але це швидко минуло. А Джош був усе тим же веселим злодієм, і якось показав Марті украдений в одного відвідувача харчевні важкий гаманець. Як він умудрився це зробити своїми лапами, зосталося загадкою, тож Марта, не стримавшись, тільки розреготалася. Ну а гроші з краденого гаманця їм дуже навіть стали в пригоді — ті, що їх прихопила із собою Марта, ось-ось мали скінчитися.

Загалом, Джозеф Волож і в собачому тілі залишався колишнім, чого не можна було сказати про Марту. Марта надірвалася, рятуючи Джоша, і вона це знала. Тепер жінка просто боялася витягати з чужої душі щось істотне — рана всередині в неї не гоїлася, перетворюючись на сверблячий свищ, тож будь-який „щиросердний“ тягар завдавав їй нестерпного болю.

Зате Марта відкрила в собі нову здатність. Тепер вона могла підкидати украдене в одних людей іншим. Воно ніби випадало крізь діру, що утворилася десь глибоко всередині — і Марта швидко навчилася користуватися випадковим цим умінням, підкидаючи зайве тим, кому хотіла. Це було нове, незвичайне, батько Самуїл ніколи не розповідав їй про щось подібне — і це відкривало можливості, про які Марта раніше навіть не здогадувалася. Вона й тепер це не достоту розуміла, що їй робити зі своїм новим даром, і вдавалася до нього лише вряди-годи…

Вони прямували до тинецького монастиря.

Слуги Великого Здрайці незримо йшли слідом за ними.

Розділ третій
1

Скорботний Христос із настінного розп’яття дивився на Марту, коли вона замокла. Жінка боялася підвести очі — їй здавалося, що в Божому погляді вона прочитає осуд і нещадний вирок.

Абат Ян підвівся, пройшовся по келії, похмуро киваючи в такт ходьбі. Обличчя його змарніло, стемніло й анітрохи не було схоже на той піднесений образ, який звикли бачити прочани тинецького монастиря. Кепсько було абатові, дуже кепсько, і не тільки тому, що тепер він розривався між святим батьком Яном та Яносиком із Шафляр, старшим із непутящих дітей Самуїла-баци.

— Учора на світанку Михал приїжджав, — не до ладу зронив абат, перебираючи агатову вервицю, що висіла в нього на поясі.

— Михалек? — мляво перепитала змучена Марта, не розуміючи, яке відношення до повіданого нею має приїзд у монастир Михала, їхнього четвертого брата, молодшого за Яна та осілої в Кракові Терези, але старшого за Марту.

От уже за кого не доводилося ніколи турбуватися, то це за Михалека, — він був здатен постояти за себе краще од будь-якого захисника…

— Батько помер, Марто, — скрушно мовив абат Ян, дивлячись кудись у куток. — Михал був на похороні.

— Батько помер, — відлунням повторила Марта. — Батько Самуїл. Помер. Помер…

І небо обрушилося їй на плечі.

Коли світ знову виринув із кричущого небуття й звузився до розмірів чернечої келії, абат Ян, як і перед цим, ходив із кутка в куток, перебираючи вервицю сухими пальцями, а Христос із розп’яття все так само дивився на бліду Марту.

— Після всього, що я почув, можу запропонувати тобі для початку поселитися в монастирі, - Ян одважував слова скупо, як чорні намистини вервиці. Пересидь якийсь час за освяченими стінами, поки вирішимо, що робити.

— У вашому монастирі?

Щось схоже на усмішку скривило тонкі абатові вуста.

— Наш монастир — чоловічий, дочко. Я б відвіз тебе до чорштинської обителі кармеліток — тамтешня ігуменя дечим зобов’язана мені… Утім, зараз це не має значення. Ти пам’ятаєш, як ми присягались, ідучи з Шафляр?

— Пам’ятаю, — кивнула Марта.

- І ти поїдеш на батькові поминки? Подумай, Марто, — адже якщо ми хочемо встигнути на сороковини, то виїжджати повинні завтра, у крайньому разі — післязавтра. Ні про який монастир тоді й мови бути не може. А якщо все, що ти наговорила мені, - правда…

— Це правда, Яносику. Але якщо я не стану в потрібний день над могилою батька Самуїла, я прокляну себе гірше, ніж це зробить будь-який диявол. Ти віриш мені?

— Я боюся за тебе, — відповів абат.

І Марті здалося, що в очах розп’яття на стіні майнуло схвалення.

— Ну що ж, — невесело посміхнулася жінка, — оскільки злодіям пряма дорога до пекла (не супся, Яносику, ти в нас святий і тебе це не стосується!), виходить, доведеться мені ще раз побачитися зі старим Самуїлом. Може, зійдемося в пеклі на одній пательні: я, батько, Тереза, Михалек…

— У пеклі? — якось дивно запитав абат.

— А що, отче мій Яне, ти не віриш у пекло? Дуже дивно для тинецького ігумена!

— Я вірю в Бога, — дуже серйозно відгукнувся абат. — А пекло чи рай… Можливо, що вони пусті, Марто.

— Пустують?

— Я кажу — можливо. Адже тобі відомо, коли Господь судитиме душі живих і мертвих, відокремлюючи овець від козлищ?

— По-моєму, ти хочеш, Яносику, в такий спосіб відвернути мене від більш земних турбот. Звичайно, відомо. Коли настане Dies irae, День Гніву — Судний день.

— Отже, Судний день іще не настав?

— Знущаєшся, святий отче?! Звичайно ж, ні!

— Але якщо нас ще не судили, —