Читати книгу - "Зворотний зв’язок, Ігор Маркович Росоховатський"

спить. Вії дитини були нерухомі, і колиска нерухомо висіла на пластмасових шнурах. “Не розбудити б…” — подумав тоді сигом.

“Не розбудити б…” — думав Алг, відпускаючи “кокон”. Туман прояснюється… Так ось що нагадує “кокон” — навіть не “кокон”, а почуття, яке він викликав. Того, що спить у колисці!

— Бачиш, воно не завдало нашому малюкові шкоди, воно відгукується на хвилі. Це — розум!

— Неймовірно, — погоджується інша істота. — Схоже, що ти маєш рацію. Почнемо з ним переговори?

Сигом відступає, намагаючись не шуміти. Він думає про людей. Давним-давно немає серед живих жінки й дитини. І хто б міг подумати, що вони оживуть спогадом і допоможуть зрозуміти чуже життя, врятують його?

МІСТ

Дивна світна споруда — навіс з обертовим дзеркалом — була вже зовсім близько. Вона випливала назустріч крізь фіолетово-кривавий туман. Тоді з будівлі й з’явились оті фігури. Вони вишикувались півколом і завмерли, ледь, похитуючись.

Важко сказати, на що вони скидались. Здавалося, куби перетворюються на конуси, а над ними спалахують маленькі зелені блискавки — і куб поступово стає кулею. Але й конуси змінювали форму. Часом їх огортав серпанок, і тоді вони мерехтіли, а часом зовсім зникали — видно було тільки якісь невиразні хвилі.

— Жителі цієї планети? — прошепотів Вадим, наймолодший з космонавтів.

— А може, машини чи прилади? — озвався Кім, і йому стало душно під пластмасовим скафандром.

Таємничі фігури наблизились. Тепер од землян їх відділяв тільки струмок з вируючою фіолетово-червоною рідиною.

Майже одночасно всі четверо космонавтів відчули поколювання у скронях і потилиці, ніби від слабкого електричного струму. Поколювання повторювалось у певному ритмі, зростало…

“Вони почали передачу, — подумав Свєтов. — Це мислячі істоти або машини, якими керують на відстані. Нам треба порозумітися з ними або з тими, хто їх послав, і насамперед показати, хто ми такі…”

Він кілька разів махнув руками, повторюючи одні й ті ж знаки — так сигналізують на морських кораблях. Він довго робив це, виконуючи програму “А-2”, аж доки почув голос Роберта:

— Вони не розуміють. Може, в них немає зору?..

Свєтов включив мікрофон. Тепер усе, що він говорив, лунало з невеликого репродуктора на шоломі. Він промовляв кілька слів з певним чергуванням звуків, повторював їх, потім казав інші фрази й знову повторював їх.

Конуси мовчки похитувалися на протилежному березі струмка.

— У них може не бути органів слуху, — мовив Кім і подумав: “Якщо вони сприймають світ, як гами випромінювань, то можуть мати нас за невідомих тварин або машини їхніх ворогів. Не виключено навіть, що ми чимось небезпечні для них. Якесь наше випромінювання шкідливо діє на них. Як же показати, хто ми є?”

Він спробував послати радіосигнали, але дивні істоти не відповідали. Чи вони не сприймали хвиль такої довжини?

“Можливо, вони пізнають світ і спілкуються за допомогою органів, яких у нас немає, — вловлювачів якихось особливих хвиль, аналізаторів… — напружено міркував Роберт. — Та що б там не було, вони повинні переконатися: ми здатні перетворювати навколишнє середовище. Тоді вони зрозуміють, що ми не тварини…”

Він порадився з іншими й простяг руку з пістолетом у напрямку темної скелі. Вузький пучок сліпучо-білих променів вирвався з дула, і скеля перетворилася на хмару пари.

Тієї ж миті руки землян ніби закам’яніли. Важко було зігнути й розігнути пальці.

“Це їхня реакція, — зрозумів Свєтов. — Вони вживають заходів, щоб ми не завдали їм шкоди”.

— Нерозумний вчинок, — різко промовив Кім. — А що, коли ця скеля — їхній пам’ятник?

— Здається, ми нічого не довели. Тут можуть зустрічатися тварини з реактивними органами. Крім того, те саме здатні зробити машини, — висловив припущення Вадим.

А Свєтов міркував: “Стільки програм спілкування розроблено вченими: фільми, знаки, мелодії… Та от зустрілись істоти, які не бачать знаків, бо не мають очей, які не чують звуків, тому що не мають вух, і ніяка програма нам не допоможе…”

Поколювання у скронях і потилиці ставали дедалі неприємніші, болючіші. У Кіма паморочилась голова, і він сперся на плече Вадима.

Свєтов спробував піднести руку з пістолетом, але стало ще гірше: тепер уже відчувалося не поколювання — сильні розряди пронизували мозок. Перед очима спалахували якісь плями, миготіли звивисті лінії. Ще кілька хвилин — і можна загинути. Він простогнав:

— Що робити, командире?

Зібравши всі сили, всю волю, Свєтов розслабив пальці, випустив пістолет. І враз відчув деяке полегшення. Поколювання було вже не таке болюче. Він міг рухати руками. Мовив:

— Кинь зброю, Роберте!

А потім люди побачили: їх командир робить щось незрозуміле. Піднявши з грунту гострий блискучий камінь, Свєтов прив’язав його до трубки ручного енергобура. Вийшло щось схоже на первісну сокиру. Потім він попрямував до дивовижних безлистих дерев, що росли на березі струмка. Застукала сокира. Свєтов очистив стовбури від гілок і зв’язав їх.

— Нащо він це робить? — запитав Вадим у Роберта.

— Здається, розумію! Він будує!

— Що будує?

— Пліт або міст… А втім, це не має значення…

Роберт хотів сказати ще щось, але Свєтов гукнув:

— Допоможи!

Удвох вони підняли зв’язані чорні колоди, піднесли до струмка і поклали так, що утворився міст.

— Що ж вони надумали? — дивувався Вадим.

Та вони стояли нерухомо. Фіолетово-кривавий туман спотворював обриси їхніх постатей.

Юнак почув, як Роберт звернувся до Свєтова:

— Ти справжня людина, друже! Ти зробив правильно, створивши спочатку знаряддя, а потім — за його допомогою — міст. Вони або ті, хто керує ними,