Читати книгу - "Хойті-Тойті, Олександр Романович Бєляєв"

ми паслися на відкритому місці, серед неозорих саван. Я стояв на варті. Ніч була зоряна, безмісячна. У стаді було порівняно тихо. Я відійшов трохи вбік, щоб краще прислухатись і принюхатись до запахів ночі. Але пахло тільки різноманітними травами, не страшними для нас дрібними плазунами та звірками. І раптом далеко-далеко, майже на горизонті, спалахнув вогник. Погас, потім знову спалахнув і розгорівся.

Минуло кілька хвилин, і зліва од вогника спалахнув другий, потім трохи далі третій, четвертий. Ні, це не мисливці, що розташувалися на нічліг. Вогнища загорялися на однаковій відстані одне від одного, немов у степу проклали вулицю й засвітили ліхтарі. Одночасно я помітив, що такі самі вогнища спалахували з другого боку від мене. Ми опинились між двома вогняними лініями. Скоро в одному кінці цієї дороги між двома лініями вогню затріщать, закричать загонщики, а в протилежному кінці на нас чекатимуть ями або ж загони — залежно від того, яка мета в мисливців: захопити нас живими чи мертвими. В ямах ми поламаємо собі ноги і будемо придатні тільки на забій, а в загонах нас чекає життя рабів. Слони бояться вогнів. Вони взагалі боязкі. Коли шум розбудить їх, вони кидаються в той бік, де немає вогнів і шуму, — там на них чекає мовчазна пастка або смерть.

З усього стада тільки я й розумію становище. Але чи це дає мені яку-небудь перевагу? Що мені робити? Іти на вогні? Там мене зустрінуть озброєні люди. Можливо, мені пощастить прорвати блокаду. Цей риск кращий, ніж вірна смерть або неволя. Але тоді мені доведеться розлучитися із стадом і почати життя слона-самітника. Рано чи пізно я все одно загину від кулі, отруйної стріли або ікол звіра…

Мені здавалося, що я ще вагався, а насправді я вже вирішив, бо, сам того не помічаючи, відходив убік, щоб розбуджене стадо, тікаючи, не потягло мене водоворотом тіл назустріч біді.

Ось уже кричать загонщики, б’ють у барабани, тріщать, свистять, стріляють. Я трублю глибоким трубним покликом. Слони прокидаються і з переляку тупцяють на місці, щосили трублячи. Стоїть такий страшний рев, що аж земля двигтить. Слони оглядаються навкруги, бачать вогні, які начебто наближаються (їх переносять усе ближче й ближче), перестають ревти і кидаються спочатку в один бік, але там чують вигуки загонщиків, які невблаганно наближаються. Стадо повертає й біжить у протилежний бік… назустріч своїй загибелі. Щоправда, ця загибель ще не так близько. Полювання триватиме кілька днів. Вогні весь час наближатимуться, загонщики підходитимуть усе ближче й ближче до слонів і гнатимуть їх уперед, поки нарешті слони не потраплять у загони або ями.

Та я не йду з слонами. Я лишаюся сам. Панічний жах, що охопив усе стадо, передається моїм слонячим нервам, а від них — моєму людському мозкові. Страх затуманює свідомість. Я ладен бігти слідом за стадом. Я закликаю на допомогу всю свою мужність, усю свою волю. Так ні ж! Мій людський мозок переможе страх слона, переможе цю величезну гору м’яса, крові, кісток, яка тягне мене до загибелі.

І я, мов шофер, повертаю руль “грузовика” і звертаю прямо в річку Сплеск, каскад бризок, тиша… Вона остудила мою збурену слонячу кров. Розум переміг. Тепер я міцно тримаю “в руках розуму” свої слонячі ноги. Вони покірно тупцяються по мулистому дну.

Я вирішив утяти штуку, на яку нездатні звичайні слони: відсидітись у воді, занурившись у неї, як гіпопотам. Постараюся дихати тільки кінчиком висунутого хобота. Спробую зробити це. Вода неприємно заливає вуха й очі. Час від часу я піднімаю голову й слухаю. Загонщики наближаються. Я знову занурююсь у воду. Ось загонщики пройшли мимо, не помітивши мене.

З мене досить безперервних хвилювань і страху. Нехай що буде, те й буде, але я не піду до людей-мисливців. Я спущуся вниз по Конго і знайду якусь факторію, яких немало розташовано між Стенлі-Пулем та Бомом. Прийду на факторію або ферму і постараюсь показати мирним людям, що я не дикий слон, а дресирований, і вони не проженуть і не вб’ють мене.

XII. НА СЛУЖБІ У БРАКОНЬЄРІВ

Виконати цей план виявилось важче, ніж я припускав. Я досить скоро знайшов головне річище Конго і вирушив униз за течією. Вдень я пробирався понад берегом, а вночі плив. Моя подорож проходила благополучно. На цій ділянці річка судноплавна, і дикі звірі побоюються підходити близько до берегів. За весь час подорожі вниз по річці — а вона тривала близько місяця — я тільки раз чув далекий рев лева, і одного разу в мене сталася досить неприємна сутичка, в буквальному і переносному розумінні цього слова, з гіпопотамом. Це було вночі. Гіпопотам, занурившись по самі ніздрі, сидів у річці. Я його не помітив і, пливучи, наскочив на незграбну тварину, мов на айсберг. Він занурився в воду ще глибше і почав своєю тупою мордою дуже неприємно штурхати мене в черево. Я швиденько відплив убік. Гіпопотам виплив, сердито пирхнув і погнався за мною. Та я встиг утекти від нього.

Без пригод доплив я до Лукунги, де побачив велику факторію, судячи з прапора — бельгійську. Рано-вранці я вийшов з лісу і попрямував до будинку, киваючи головою. Проте цей маневр мені не допоміг. Два величезні доги, люто гавкаючи, кинулись на мене. З будинку вийшов чоловік у білому костюмі, побачив мене і швидко кинувся назад. Кілька негрів з криками пробігли по двору і теж зникли в будинку. Потім… потім я почув два рушничні постріли. Я не дожидав третього і змушений був повернутись до лісу.

Якось уночі я йшов рідким похмурим лісом. Таких лісів чимало в Центральній Африці: темна зелень, болотистий грунт під ногами, чорні стовбури дерев. Недавно пройшов великий дощ, а ніч була як для екватора досить прохолодна, вітряна. Незважаючи на товсту шкіру, я, як і інші слони, досить чутливий до вологи. В дощ і сиру погоду я не стою на місці, а рухаюся, щоб зігрітись.

Я йшов спокійною ходою вже кілька годин, як раптом побачив перед собою розпалене багаття. Місце було