Читати книгу - "Поправка на Ікс, Валентина Миколаївна Журавльова"

На Електру все частіше прибували кораблі. Відкривач показував людям поклади берилію, титану, уранової руди. Він відшукував місця для майбутніх міст. Його роботи завжди з’являлися в той момент, коли люди потребували захисту чи допомоги. Роботи, як і

сам Відкривач, були ветеранами. Їхня електронна пам’ять зберігала все необхідне для життя на цій планеті. Іншим роботам треба було ще роками пристосовуватися — роботи Відкривача вже знали Електру. Могутність Відкривача була могутністю людини, яка керує небагатьма машинами, що прижилися на планеті. Але людям здавалося, що Відкривач наділений якоюсь особливою силою. Тепер я знаю: у цьому є немала частка Істини. Цей чоловік створений відкривати нові планети, а сувора боротьба загартувала його інтуїцію і волю…

Час минав. Люди наступали на Електру. В скелях згасали вічні вогні. Канали прорізували кам’янисті пустелі. Хижаки, що так одчайдушно чинили опір, тікали в ліси. В одній із сутичок, захищаючи свого господаря, загинув останній робот Відкривача. В цей день Відкривач вирішив повернутися на Землю.

Величезний ракетодром, з якого вилітав наш корабель, був переповнений людьми, які проводжали Відкривача. Але десь поряд блискали вогні зварювання. Там будували стартову площадку для польотів до не-дослідженнх зоряних систем. Люди працювали і в день вильоту Відкривача.

З верхньої площадки трапу Відкривач довго дивився на чорний серпанок, що ховав горизонт. Червоний диск зорі РОС-154 повільно занурювався в цю схожу на передштормове море імлу. “Орлятко” було готове до старту, але ми чекали…

В перші ж години польоту ми зрозуміли, як важко буде Відкривачеві. Регенеративні установки підтримували на кораблі земну атмосферу. Відкривач не міг дихати земіним повітрям; він виріс на Електрі, і тепер йому не вистачало кисню. Його помістили в окрему каюту, в яку подавалося насичене киснем повітря. Лише раз за добу Відкривач виходив з своєї каюти. Йому було важко дихати, але він хотів звикнути до земного повітря. Годину — з двадцятої до двадцять першої — він проводив у кают-компанії. Він майже не говорив: слухав, як говорили ми, і зрідка вставляв кілька слів.

Він з’являвся в кают-компанії точно о двадцятій. Повільно, уникаючи зайвих рухів, підходив до свого крісла. Ішов, нахилившись уперед, наче переборюючи опір вітру. Темні окуляри захищали його очі від корабельних ламп, що випромінювали сонячне, багате на ультрафіолетові промені світло. Атмосфера Електри, що мала у верхніх шарах багато озону, не пропускала ультрафіолетового проміння, і обличчя Відкривача, яке ніколи не знало загару, було неприродно білим. Відкинувшись на спинку крісла, глибоко дихаючи напіввідкритим ротом, у темних окулярах, що підкреслювали його блідість, Відкривач справляв враження тяжкохворого.

Ми, не змовляючись, намагалися розважити свого пасажира: безтурботно балакали, розпитували Відкривача про його роботу (він писав історію підкорення Електри), говорили про Землю, охоче сміялися з кожного жарту — і ні словом не обмовилися про те, що загрожує кораблю. У ці шістдесят хвилин для нас не існувало ніяких небезпек…

Про що думав Відкривач, слухаючи наші розмови? Чи розумів він, що ми тільки граємо? Можливо. Не знаю, як інші, але в присутності Відкривача я відчувала себе дитиною. Усі ми, по суті, ще дуже мало зробили в житті, а Відкривач зробив стільки, що вистачило б на багато поколінь.

Цілком імовірно, що Відкривач з самого початку бачив нашу гру. Але він мовчав. А на його обличчі нічого не можна було прочитати. Коли він зрідка знімав окуляри, мене вражав контраст між жвавими, дуже виразними очима і зовсім нерухомим, схожим на мармурову статую обличчям. “Результат самітності, — сказав якось наш лікар. — Усі почуття пішли вглиб”.

…Стрілка годинника невблаганно рухається по циферблату. Треба поспішати, і я говоритиму про головне.

Якось Відкривач, спустившись до кают-компанії, нікого там не застав. Обставини склалися так, що екіпаж повинен був працювати. Ніхто не міг залишити пост керування. І тільки мені капітан наказав іти до кают-компанії. Я дублер, І для мене політ вважався навчальним.

З капітаном не сперечаються. Я залишила товаришів і пішла в кают-компанію. Відкривач, як завжди, сидів у кріслі. Він підвівся, побачивши мене, і мовчки кивнув головою. Його не здивувало, що я сама, і він ні про що не питав. А я намагалася говорити весело й безтурботно. Це було важко. Темні скельця окулярів безпристрасно поблискували під світлом корабельних ламп, але мені здавалося, що Відкривач бачить усе. Після кількох фраз (не пам’ятаю, про що я говорила) настала мовчанка. Крізь гуркіт двигунів пробивався тривожний дзвін аварійних автоматів. Я марно підшукувала, що сказати. І коли мовчанка стала нестерпною, я почула неголосний, спокійний голос Відкривача:

— Скажіть… яка вона… Земля?

Я вже хотіла відповісти першою-ліпшою фразою, як раптом щось примусило мене насторожитися. Подумала: “Адже він ніколи не був на Землі. Як йому пояснити?”

Дивно, але тільки в цей момент я вперше усвідомила, що це таке — ніколи не бути на Землі.

Відкривач чекав відповіді, а я думала про те, що ніякі слова не зможуть передати красу Землі. Слова — жалюгідні копії. Вони діють лише тим, що пробуджують у нас живі спогади. А якщо спогадів нема, слова безсилі, блюзнірські, образливі для краси нашої планети…

Думка ця з’явилася раптово, і протягом якоїсь частки секунди я враз до болю гостро відчула невимовну принадність Землі. Ні, в цю мить я побачила не ті святкові куточки, з якими часто-густо пов’язується наша уява про красу. Я побачила занедбаний лісовий став: шершаві стовбури над зеленою, присипаною золотом сонячних стружок водою, і зморщений жовтий листок, що похитуючись пливе повз мокру траву… Як передати це тому, хто ніколи не бачив, як падає у воду листя, ніколи не чув, як вітер голубить гнучкі віти, ніколи не доторкувався до нагрітого сонцем каменя, ніколи не тримав у зубах кислуватої травинки, ніколи не вдихав вологого, пронизаного сотнями запахів лісового повітря…

— Спасибі, — несподівано промовив Відкривач. — Я зрозумів.

Він підвівся і попрямував до трапу. Нічого більше не сказав, але я знала, що він справді зрозумів мене. В цей день я по-новому побачила Відкривача.

Наступного вечора в кают-компанії зібрався весь екіпаж. Говорили про Землю, про те, що змінилося на ній за час