Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

окупації в Галичині. Нам розповідали, що безпосередньо за фронтом ішли відділи НКВД і гнали мужчин від чотирнадцяти до шістдесяти років життя до мобілізаційних пунктів, а звідти неозброєних і не вишколених кидали на фронт. Тому й не диво, що наші люди гинули масово. З національно-свідомих районів Галичини (а про них більшовики знали ще з часів першої окупації в 1939 р.) "мобілізованих" приділювали до штрафних батальйонів і кидали їх на найбільше небезпечні відтинки фронту. Вони там поголовно гинули, і тільки дехто повертався живий. То ж нема чого дивуватися, що галичани при першій нагоді переходили на сторону німців або мадярів. Багато людей, навіть з регулярних червоноармійських відділів, ризикували втечою в запілля або зголошувалися до УПА.

Одного дня наша сотня зайшла до села Липовиці, щоб забрати для нашого куреня зібрані в районі харчі. Чекаючи на харчі, ми заквартирували в хатах над потоком, звідки можна було легко відступити до лісу.

Коло полудня, з нашої застави, що стояла на узліссі, затарабанив кулемет. За хвилину озвався другий, а у відповідь в лісі звучно заграла зброя. Ми швидко вийшли з села і зайняли позиції в лісі. Тим часом наша застава вже встигла встановити контакт з наближаючим відділом. Виявилося, що це був не ворог, а одна із сотень Різуна, одягнена в однострої НКВД. Нею командував командир Летун. Так ми познайомилися з славними повстанцями командира Різуна.

В останніх днях жовтня до нас прибули члени з місцевої підпільної сітки, щоб порадитися з нашими командирами. Наради тривали цілий день, і таємничі підпільники залишили наш табір пізно ввечорі.

Два дні пізніше на збірці проголошено, що наш курінь одержав наказ знищити в містечку Перегінську відділ енкаведистів, станицю міліції, ґарнізон "стрибків", а також схопити поодиноких енкаведистів і доставити на збірний пункт для переслухання. Тієї ж ночі подібні акції переводитиме курінь Різуна на своєму терені.

Цивільна розвідка устійнила, що в Перегінську ворог має таку залогу: двісті енкаведистів, близько ста п'ятдесяти "стрибків", понад двадцять п'ять міліціянтів, спецгрупу в силі п'ятдесяти осіб, понад двісті червоно-армійців, штаб і менші відділи окремого призначення. Міліція складалася здебільша з місцевих комуністів, які не дуже спішилися воювати, а в "стрибках" ми мали кількох своїх людей.

Залишивши для охорони табору лише кілька роїв, ми зійшли з гір до ріки Лімниці, а далі пішли поза села Осмолода, Підлюте, Остодір, Ангелів, Ясінь і Сливки. Марш був дуже форсовний, бо о дванадцятій годині всі ми були на призначених становищах. Акція мала початися о першій годині ночі.

Дощ, що спершу лише накрапав, розпадався на добре. Ми обминали дороги і йшли полями. На якомусь полі ми надибали масу брукви і кинулися на неї підкріплятися. Сира бруква була для нас справжнім делікатесом. Після переходу фронту ми їли кінські копита, шкуру з худоби, кору з дерев і різні гриби, проте ніхто ніколи не хворів.

Села вже спали, лише де-не-де блимали світла. Чути було гавкіт собак. Доходила дванадцята година ночі коли ми дійшли до Перегінська. Раптом, ліворуч від нас, за закрутом показалось невелике світло, яке почало збільшуватися. Зв'язковий сказав, що перед нами залізничий шлях і що це мабуть їде поїзд. Але поїзду не було, тільки світло бухнуло ясним полум'ям і в тому моменті пролунало кілька кулеметних серій, а за ними десь стався вибух. Ми захвилювалися; акція була призначена на першу годину ночі, а тут стрілянина виникла майже на годину скоріше. Вислана до таємничого світла розвідка ствердила, що це горить залізничий міст.

Ми перебігли через рейки і зупинилися на цвинтарі, де вже була група зв'язкових. Кожній чоті і бойовій групі призначено зв'язкових родом з цієї околиці, які добре знали Перегінсько й околицю.

Кожна сотня мала своє завдання. І так сотня Байди мала зайняти пошту і більшовицькі гнізда в центрі міста, Бурлаки зірвати мости, щоб більшовики не могли дістати допомоги ззовні; сотня Нечая тримати охорону вздовж ріки і знищити деякі будинки в місті. Наша сотня була призначена до дії в місті, а моя група дістала наказ схопити в одному будинку десять енкаведистів.

З цвинтаря через мочари і потічок ми подалися розстрільною до місця призначення. Навколо нас розгорілася вже кулеметна стрілянина. Це означало, що акція вже почалася.

Наша група підступила під хату. Зв'язковий показав нам на бункри коло хати, в яких міг бути ворог. Раптом, тут таки перед нами, з-поміж хат, мов перелякана птиця, вилетіла із сичінням ракета і розсипалася в пітьмі червоними зірками. Ми здогадалися, що це ворожа ракета сиґналізує про наш наступ. Ми щільно припали до землі; понад нашими головами кулі стинали бараболяне бадилля.

Була точно перша година ночі. За нами, праворуч і ліворуч, з гуком розривалися ручні мінометні набої. Більшовики безупинно освічували передпілля кольоровими ракетами і водночас скріплювали свій вогонь, щоб не дати нам змоги піднестися з землі. Під таким обстрілом годі було думати про відступ. Крім того ми на якийсь час втратили зв'язок з нашими чотами з лівого і правого боку. Щойно по якомусь часі розстрільною прийшов наказ відступати до потоку. Ми поповзли під обстрілом ворога. Я попав на глибшу воду і пірнув разом з зброєю по голову. Та не я один. Щоб видряпатися на берег, я та інші товариші вхопилися за якийсь паркан, але він завалився під нашим тягарем. Ми знову шубовснули у воду, цього разу з плотом, який нас прикрив. Пробивши кілька лат, я виліз на паркан, а з нього на берег, де замотався в якісь колючі дроти.

Перебігаючи полем я побачив квасолю, що стояла на тичках, і, не зважаючи на страх і свист куль, я похапцем зривав стручки і вкладав до хлібника.

Наша чота зібралася на цвинтарі. Я прибіг саме в той момент, коли чотовий звітував сотенному Байді про ситуацію. Байда вислухав чотового і сказав:

"Долучуйтеся до моєї сотні на правому крилі!"

З сотнею Байди ми завернули назад до містечка. Там горіли хати і стодоли, в повітрі розривалися ракети. Час від часу чути було вигуки: "ура... вперьод!", а тарахкотіння кулеметів все дужчало.

Наша чота опинилася в дуже багнистому терені. Ми грузли по коліна в