Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

польсько-литовської держави, Запорозьку Січ, роль московського чинника в українській історії), організували хор і театр, заснували «Просвіту» й українську бібліотеку.

Російську ж бібліотеку закрили — щоб українці нарешті могли вирватися з поля тяжіння російських класиків.

Великий інтерес викликали розповіді про героїчного полководця Національно-визвольної революції 1648–1654 років кальницького полковника Івана Богуна, противника польського панування і промосковської орієнтації. Доповіді й театральні імпрези відбувалися у прибраній рушниками таборовій світлиці з портретом Тараса Шевченка на видному місці. Тут промовляв і Василь Прохода. Один із його виступів мав тему — «Національно-політичні помилки гетьмана Івана Мазепи». Кубанець зазначав, що Мазепа в боротьбі за Українську державу опирався не на широкі верстви народу, а на старшин, яким допомагав стати заможною верствою за рахунок пересічних козаків і запорожців…

Велику роль у національному пробудженні відіграли драматичний і співочий гуртки. Режисером першого був Костенко, художнім керівником другого — Сергій Калитенко. Табірний театр поставив чимало п'єс: «Назара Стодолю» Тараса Шевченка, «На громадській роботі» Бориса Грінченка, «Пошились у дурні» Марка Кропивницького, «Мартина Борулю» та «Бондарівну» Івана Карпенка-Карого.

«Життя в таборі було імпульсивне, диспутам не було кінця, національний настрій був високий, «всі пнялись до України», — говорив Микола Букшований; кожний старався приготувати себе до майбутньої праці на Українських землях» [74, с. 11].

Активно діяла бібліотека. Армія книг у ній невпинно зростала. Збірка поповнилася «Записками Наукового товариства Тараса Шевченка», восьмитомною «Історією України-Руси», річниками «Літературно-наукового вістника», «Нашої хати» та інших журналів. До читальні надходили німецькі та українські часописи: «Розвага» з Фрайштадта, «Розсвіт» із Раштадта, «Вільне слово» з Вецляра, «Громадська думка» із Зальцведеля. Збагачувалася бібліотека й часописами «Червона калина», «Дзвін», «Вільна Україна», «Воля» і, звичайно, «Вістником СВУ».

З газет старшини довідалися, що «наступ Керенського» почався тоді, коли німці не виявляли ніякої ворожості. Полонені українці з обуренням сприйняли цю вістку, вважаючи відновлення воєнних дій шкідливим для справи української державності.

12 серпня перетворення Йозефова на табір українських старшин завершилося. Хоча до 120 чоловік, на які він був розрахований, все ж не дотягли. Йозефівцями стало 113 старшин, з них один поляк — підполковник Ромішевський. Він попрохав комендатуру залишити його, «бо з великоросами також не може жити» [96, с. 206]. Управу табору очолив співак Микола Калитенко.

Цього дня ухвалили відозву з протестом проти розстрілу під Києвом богданівців, яких Центральна Рада відправила на фронт захищати Росію. Цей злочин на станції Пост-Волинський здійснили московські кірасири і дончаки. Хоч подія викликала велике обурення, все ж підписи під зверненням поставили не всі, лише 72 старшин. Отже, далеко не кожен у йозефівському таборі був національно свідомим і сміливим громадянином.

14 серпня старшини табору Йозефштадт ухвалили звернення «До всіх полонених офіцерів російської армії». Починалося воно словами Тараса Шевченка:

Встане Україна І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..

«Товариші! — говорилося далі. — Сі слова нашого національного пророка Тараса Шевченка здійснилися. Народ повстав і порвав кайдани, в яких більше ніж 250 літ держали московські царі. Старий невільничій лад знищено. Треба будувати новий. Всі, хто бажає кращого життя, хто бажає волі й правди, хто не хоче зостатися й далі рабом, хто нарешті почуває себе людиною в дійсним значенню сього слова, — повинен взятися до роботи… Багато для нашого Рідного Краю треба робітників — свідомих Українців. Більша частина нашої інтелігенції змосковщилася… Потрібні великі кадри інтелігентних робітників… Той, хто не знає своєї мови, історії, літератури, звичаїв свого народу, відноситься до них байдуже, не має права називатися Українцем, то буде якийсь недошкребок культури. Такому не місце в сім'ї вольній, новій… Отже, доволі спати! Треба тут, у полоні, підготувати себе до праці серед свого народу, бо, повернувшись додому, будемо мати багато роботи. Там ніколи буде вчитися, а тут ми маємо вільний час і повинні його використовувати… Наша мета — стати свідомими громадянами Вільної України. Ми хочемо змити з себе намул русифікації, яким так щедро обдарувала нас московська школа… Отже, хто почуває себе сином України, хто не ворог свого народу, хто хоче стати свідомим громадянином — запрошуємо до нас. Подавайте рапорти, щоб вас було переведено до Йозефштадта. Ті, що не можуть з якихось-небудь причин переїхати до нас, хай засновують у себе в таборах українські гуртки, українські бібліотеки, виписують українські часописи й ширять національну свідомість поміж земляками. Хай кожний пам'ятає слова, сказані в часі українського селянського з'їзду: «Нема вже Малоросії… Від'їхала Малоросія: є Україна».

Ганебна назва «малорос», яку надали нам царі, повинна зникнути.

Товариші! Просніться, порвіть кайдани, які наложила московська урядова культура на ваші душі, ваш розум. Вдихніть у себе хоч трохи вільного повітря. Не цурайтесь вільного слова, — воно має творчий дух! Із рабів воно робить вільних громадян!» [15]. У цьому зверненні полонені визнавали Союз визволення України за свого духовного провідника.

У серпні відкрилися різні курси. Граматику читали Микола Букшований і Василь Прохода. Історію літератури викладали Дмитро Скарженівський і вчитель з Глодос Яків Сич, а з географією та історією знайомив прапорщик Кедриновський, колишній працівник культури в Казахстані.

31 серпня рада гуртка доручила кубанцеві організувати випуск таборового часопису «Вінок кайданам». Невдовзі зупинилися на іншій назві — «Наш голос». До редакції увійшли Яків Сич, Василь Прохода та Микола Букшований. У статуті газети зазначалося, що завдання редакційної колегії полягає в поширенні «національної, політичної та економічної свідомості між товаришами і докладним ознайомленням з потребами Рідного Краю… вияснювати наші домагання в будуччині, знайомити з мировими подіями сучасного життя й освітлювати факти таборового життя, об'єднувати товаришів і цим самим виховувати свідомих громадян Вільної України» [135, арк. 8 зв., 9].

Перше число часопису побачило світ 28 жовтня 1917 року. За відсутності друкарської машинки газета виходила як рукописний листок.

За свідченням очевидця, «головними діячами в таборі Йозефштадті були полковник Іван Перлик, капітан Петро Ґанжа, поручник Байко, підпоручник Йосип Мандзенко, прапорщики — (Яків) Сич, Микола Букшований, Василь Прохода, (Кость) Курило, Дмитро Скарженівський…» [74, с. 8].