Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

своїм товаришам камери, так що атмосфера нав'язалася з ними — особливо зі словінцем — досить сердечна. З італійцем ми не могли розговоритися, бо він не вмів по-німецьки. Він все казав, що "Tedesco not burno, multo la borare, pocco mangiare" (Німеччина, не добре: богато робити, мало їсти).

Через кілька днів мене викликали на допит. До того часу я видумав досить просту історію: я є студент і хочу продовжувати свої студії. У Відні я не міг дістатися до школи. Я маю родича Гаврила Кушніренка, який живе в Цюриху у Швайцарії. Я хотів дістатися до нього з метою продовжувати студії. У Відні моя товаришка Розалія Бодак познайомила мене з Веберами, які також хотіли дістатися до Швайцарії і ми разом рішили перейти кордон. (Для запам'ятання я вживав імена людей з моєї місцевости, які вже не жили — їх обох розстріляли німці). Слідчий вислухав ту мою історію. Було видно, що він в неї не дуже вірив, але, здається не було його завданням видобути з мене більше, або не мав він до цього якоїсь надзвичайної охоти, бо завдавши мені кілька питань для уточнення деяких деталів, він це все написав, дав мені підписати і відпустив до камери. Решта побуту в тюрмі в Бреґенці була спокійна, на побутові умови нарікати не було можна і по початковому шоку я прийшов до себе і настрій поправився. Охорона були типово австрійські службовці, трактували нас як велить ц-к закон. Дні проходили на розмовах зі словінцем. Оба ми були співучі і часто співали українські і словінські пісні. Минав час і я навіть почав сподіватися, що може про мене забули.

Але одного дня наказали мені збирати свої речі і разом з Веберами посадили на поїзд і перевезли до тюрми в Інсбруці. Тут ми задержалися кілька годин і пополудні двох ґестапівців взяли нас під ескорт, посадили на поїзд, де ми зайняли ціле купе і подалися в дорогу на Відень. Під час дороги ґестапівці досить вільно і навіть приязно поводилися з Веберами. На мене зате дивилися з підозрінням і трактували з дистансом. Їм дозволяли самим іти на коридор і до туалети, зате мене до того місця вели під охороною. Вечором ми приїхали до Відня, на нас ждало поліційне авто і нас перевезли до тюрми "Розауерлєнде Касерне".

Ніч пробув я в досить великій камері, де було понад 20 в'язнів. Спали ми на дошках, побутові умови були набагато гірші, як в Бреґенці.

На другий день мене оформили — поробили з мене ряд знімок і взяли відтиски пальців. Наступного дня взяли нас на транспорт і відвезли до карного табору в Лянцендорфі і посадили у внутрішній тюрмі у таборі (Schutzhaft). Це був барак з двома величезними залами (біля 200 в одній залі). Житлові умови були жахливі: переповнення, бруд, паразити, люди спали, де хто міг на долівці, збиті, як оселедці, долівка в більшості була мокра. Як тільки вночі гасилося світло — починався марш до кльозету. Щоб туди пробитися, часто люди наступали на тих, що лежали на підлозі і намагалися заснути, зчинялися крики, а часто доходило до бійки. Склад в'язнів — більшість чужинців різних національностей, велика більшість сиділи за порушення робочої дисципліни, спробу втечі, крадежі, бійки й інші більші чи менші кримінальні проступки. Деяких брали з в'язниці до роботи, але більшість сиділа бездіяльне. Загальний табір був т. зв. Arbeitslager і там усі працювали і мали більше свободи руху. У Шуцгафті сидів найгірший і найнебезпечніший елемент. Прохарчування було дуже погане. Два рази в день виводили нас на двір, ставили в чергу і ми одержували кусок хліба і черпак юшки з необираної картоплі. Як вони тоді смакували! Через довгий час, вже по виході з тюрми, мені дуже смакувала бараболя в лушпині. Ці жахливі умови з багатьох людей поробили прямо звірів, які кермувалися тільки інстинктом і їхнім життєвим девізом було за всяку ціну роздобути щось з'їсти і закурити. Тут було дуже ясно, як низько в таких умовах може впасти людина. При розподіленні тої юшки і харчів часто охоронці були садистами і знущалися над в'язнями, чи може і по неволі мусіли вживати тих палок, бо інакше неможливо було вдержати сякого-такого порядку. Бо зголодовані в'язні намагалися ще раз пропхатися в чергу в надії на другу порцію і зчиняли нелад і хаос. Я ще й досі не знаю, з якою метою нас вислали до Лянцендорфу. Чи на те, щоб ми, доки не почнеться слідство, не були у Відні, де може ми змогли б якось зконтактуватися з людьми назовні — можливо. Але більш правдоподібно, що післали нас на те, щоб нас зшокувати і "зм'ягчити" на слідство.

Звичайно в книжках про революціонерів читається, як вони "з усміхом на устах" переходили всі тортури і невигоди і не "ламалися духом". На жаль, про мене таких книжок не можна б писати. Бо для мене, що досі ще по тюрмах не сидів, відправлення до цього шуцгафту було великим шоком і не могло не викликати в мене чорного настрою і певної депресії — ви нараз були кинені на людське дно, ви знайшлися замість між інтеліґентними, ідейними людьми, між здегуманізованим збродом, неподібним до людини, що ніби створена на прообраз Божий.

Другим психологічним ударом було те, що ви тут можете безслідно, далеко на чужині пропасти і "хреста ніхто не поставить і не спомяне". Колись наших в'язнів люди знали, писали про них в газетах, а тут про вас "ні пес не гавкне". Ця перспектива тягарем лежала на душі, але по початковому шоку людина намагається створити певний оборонний механізм і вжитися в обставини. Найбільш жалюгідними між в'язнями були курці, які за сигарету були здатні на найбільші пониження, часто міняли останній кусок хліба. І хоч я ще мав трохи сигарет, я постановив перестати курити. За решту сигарет я закупив собі досить "добре" місце — на шафі, коло вікна, де я міг сидіти, а то й прилягти і дивитися на залу згори, як теж бачити через вікно, що діється надворі. Велику полегшу дала мені зустріч з українцем Кобилянським. Він кілька днів був з нами, я точно не міг дізнатися, за що він туди попався, але через кілька днів ми могли поговорити про різні побутові справи, а навіть