Читати книгу - "Казки для дітей, Франко І. Я."

Ведмідь.- Сьому драбузі варто вже раз доїхати кінця.

Радісний побіг Вовк далі і здибав дикого Кабана.

- Слухайте, стрику Пориличу,- мовив Вовк.- Станьте мені до помочі! За три дні у мене велика війна з Псом, то я збираю щонайчільніше лісове лицарство.

- Гаразд, гаразд,- мовив Кабан.- Стану напевно.

На третього покликав Вовк ще Лиса Микиту. Поміркували разом, що вже досить мають сили, а коли настав умовлений день битви, пішли під дуба, дожидаючи противника.

Тим часом Пес Гривко тяжко зажурився, почувши, як Вовк визиває його на війну.

«Що мені на світочку божім робити? - думав він собі.- І яких мені лицарів кликати на сю війну? Ні, мабуть, доведеться-таки пропасти».

Отак думав бідний Гривко день, думав другий день і нічого не міг видумати. Вже й їда його не береться, звісив голову і ходить мов сам не свій.

- Ей, Гривку, а тобі що таке? - окрикнув його Кіт Мурко, його добрий товариш і приятель.

- Ет, що тобі говорити! - нерадо мовив Гривко.- Нещастя моє, та й годі, і ти, певно, не поможеш мені.

- Ну, говори, говори! - настоював Мурко.- Поможу, не поможу, а бодай розважу твою тугу.

Гривко розповів Муркові про свою пригоду з Вовком.

- Не турбуйся, братику,- мовив Мурко.- Я тобі стану до помочі. Іди тілько поклич іще Гусака і Качура, то маю надію, що ми не постидаємося в тій війні.

Послухав Гривко розумної ради, запросив Качура і Гусака, а ті обіцяли йому свою поміч у війні.

Настав умовлений день. Ще не світ не зоря, вирушив Гривко зі своїм лицарством на війну. Передом іде Гусак і гегає в одно, точнісінько мов у барабан б’є: тра-та-та! тра-та-та! За ним рядом машерують Гривко і Мурко, попіднімавши вгору хвости, мов вояки карабіни, а ззаду йде Качур та все головою до землі нипає і розсудливо приговорює: так-так-так! так-так-так!

Вовк тим часом, дожидаючи ворогів, звелів Ведмедеві вилізти на дерево і уважати на прихід ворожого війська та сповістити решту товариства, яке воно. Лис Микита став напереді і підняв свій хвіст як фану; Вовк стоїть під дубом, а Кабанові веліли заритися в купу листя і там сидіти в засідці, щоби в рішучій хвилі міг наробити постраху між ворогами. Ось показалося вороже військо.

- Слухайте, братчики! - говорить з дерева Ведмідь.- Ідуть уже, йдуть наші вороги! Та й страшні ж! Попереду барабанщик іде - чуєте, як барабанить?

- Чуємо,- з острахом промовили лицарі.

- А за ним ідуть два люті стрільці з карабінами.

- Ой лишенько! - скрикнули в один голос Вовк і Лис.- Буде по нас!

- А ззаду якийсь чарівник іде, тим стрільцям духу додає, мабуть, кулі за ними збирає та все вниз показує і говорить: так-так-так!

- Ой, се він на мою душу важить! - простогнав Кабан, лежачи під листям.

- Що ж робити, братчики? - промовив Вовк.- Негарно ж нам утікати з війни, навіть не трібувавши бою. Ану, тілько сміло на них!

Але не встиг він скінчити своєї промови, коли Кіт, побачивши здалека, як щось рушається і шелестить серед листя, подумав, що се Миш, і щодуху кинувся туди. Тим часом се був хвіст Кабана, що сам лежав тихесенько під листям, але зо страху, сам про те не знаючи, рушав хвостом. Своїми острими пазурами впився Кіт Кабанові в хвіст і почав гризти його зубами. Ошалілий з перестраху і з болю, Кабан заквичав страшенно і кинувся тікати. Тоді Кіт, ще дужче переляканий, запрускав, згорбився, мов стріла, скочив на дуба і поліз догори деревом.

- Ой господи! - скрикнув Ведмідь, що згори слідив за ходом битви.- Се ж, мабуть, смерть моя лізе!

І він поперся і собі ж горі деревом, тікаючи від лютого ворога, але швидко підхопився на таку тоненьку гілляку, що не видержала його тягаря, вломилася, і бідний вуйко, як колода, гепнув з дерева на землю. Та ба, і тут не було коли довго спочивати! Пес, побачивши Лиса, кинувся на нього і вхопив - щоправда, не за голову, а тільки за хвіст. Неборака Лис шарпнувся щосили і, лишивши хвіст у Гривкових зубах, шурнув щодуху. В тій хвилі гепнув і Ведмідь з дерева і, хоч був ледве живий з болю і зо страху, схопився на рівні ноги та й попер у ліс. Розуміється, що по такім страшнім розгромі всього лицарства не лишалося й Вовкові нічого, як дати ногам знати.

Отак-то Пес зі своїми товаришами одержали блискучу побіду над Вовком, а отрубивши її як слід і постоявши трохи на поляні, пішли радісно додому. А розгромлені лицарі зійшлися далеко в лісі коло Ведмедевої гаври і почали пригадувати, які-то страховища перетерпіли вони в тій війні.

- Е, не штука було побідити нас, маючи два карабіни! - мовив Вовк.

- А мені, братчики, адіть, який шмат хвоста мечем відсікли! - мовив Кабан.

- А я не інакше міркую, тілько на мене кинули бомбу, що так мені весь хвіст гладко відчикрижила! - говорив Лис Микита.

- А я й не тямлю, що зо мною було,- стогнав Ведмідь.- Те тілько тямлю, що я перший і остатній раз в житті пробував літати! Хай йому цур! Летіти ще сяк-так, але сідати дуже погано.

 

 

 

Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий. Кілька разів гонили його стрільці, травили його псами, заставляли на нього заліза або підкидали йому затроєного м’яса, нічим не могли йому доїхати кінця. Лис Микита кпив собі з них, оминав усякі небезпеки, ще й інших своїх товаришів остерігав. А вже як вибрався на лови - чи то до курника, чи до комори, то не було смілішого, вигадливішого та зручнішого злодія над нього. Дійшло до того, що він не раз у білий день вибирався на полювання і ніколи не вертав з порожніми руками.

Се незвичайне щастя і та його хитрість зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього.

- Що ви собі думаєте! - величався він перед своїми товаришами.- Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста