Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

життя

нас надовго, бува, розлучають -

так і перше було - в тім нема забуття,-

рідні рідну таки зустрічають.

Зустрічають зненацька на тих стежечках,

де ми вкупі, бувало, ходили,

в пісні голос озветься і слово в думках,

все живе - і зникають могили.

Жах і смерть, все, що прикре й нечисте, зника,

і ніщо не стоїть межи нами…

От і знову настала хвилина така.

Я сама, мої любі,- я з вами!

І немає вже сліз в тій жаданій порі,

коли ми стоїмо на розмові,-

ви ж для мене не мертві, страшні упирі,

ви - створіння живої любові.

 

14.08.1904

 

«Люди бояться вночі кладовища…»

 

 

Люди бояться вночі кладовища,

жаских казок і непевних примар,

страшно і вдень їм сумних катафалків,

чорної ризи, і ладану, й мар.

 

Я не боюся того, тільки смутно

поглядом поїзд сумний проведу;

любії тіні мене проводжають

в час, коли я з кладовища іду…

 

Спогад живий до живої говорить,

мертва могила над смертю мовчить,

і про страшну таємницю під нею

голос похованих в ній не кричить.

 

Я не боюся - мовчазна могила

нам не з’ясує, що діється в ній.

Вас я боюся, ви, труни живії

мрій наших спільних, любові, надій.

 

Вас я боюся, ви, зрадники-друзі.

Тільки не ваших ворожих речей,

я не боюся погроз і докорів,

ні, я боюсь ваших любих очей,

 

голосу вашого милого страшно,

рухів, обличчів таких чарівних,

все, що в душі вашій діється скрито,

вчую я вмить, прочитаю по них.

 

Раптом побачу спотворені мрії,

мертві надії, зотлілу любов,

мертва душа гляне в очі марою,

в жилах мені заморозить всю кров.

 

Мертва душа буде жаско мовчати,

а заговорить могила жива…

Я не боюся вночі кладовища,

але страшні мені й вдень ті слова…

 

15.08.1904

 

«Скрізь, де не гляну, сухі тумани розляглися…»

 

 

Скрізь, де не гляну, сухі тумани розляглися,

поле і гай у серпанки тонкі повилися,

марево біле покрило і річку, й сагу,

вітер з полудня несе без кінця ту югу.

 

Світло сліпить, та не грає веселе проміння,

вітер гуде, та задуха гнітить, мов каміння.

Так у розлуці з тобою кохання моє

світить і смутить, буяє й життя не дає.

 

15.08. Зелений Гай.

 

НАПИС В РУЇНІ

 

 

«Я, цар царів, я, сонця син могутній,

собі оцю гробницю збудував,

щоб славили народи незчисленні,

щоб тямили на всі віки потомні імення»…

Далі круг і збитий напис.

І вже ніхто з нащадків наймудріших

царського ймення прочитать не може.

Хто збив той напис - чи сперечник-владар,

чи просто час потужною рукою,-

то невідомо. Дивним візерунком

багато слів написано край нього

про славу безіменного владаря,

змальовано царя славетні вчинки:

он цар сидить високо на престолі,

народи подолані йдуть з дарами

коштовними й додолу клонять чола,

а він сидить, немов камінний ідол,

під опахалами з барвистих пер,-

лице його подібне до Тутмеса,

і до Рамзеса, і до всіх тиранів.

Он далі він, схопивши за волосся

одразу цілий гурт якихсь повстанців,

кривим мечем над ними замахнув.

Лице його подібне до Тарака,

до Менефта, як і до всіх тиранів.

З лицем тим самим він левів полює,

левіафанів ловить, б’є пташок

і їде полем через людські трупи,

і бенкетує по своїх гаремах,

і на війну жене своїх підданих,

і посилає на роботу люд,-

на ту страшну єгипетську роботу,

що має вславити царське імення.

Іде той люд, мов хвилі в океані,

без ліку, без числа на бойовисько

і стелиться під ноги коням царським.

А хто живим зостався з того люду,

той гине на єгипетській роботі,

з його могили хоче цар зробити

для себе пам’ятник - хай гине раб!

І раб копає землю, теше камінь,

приносить мул з ріки і робить цеглу,

виводить мури, статуї великі,

запрігшись, возить самотужки й ставить,

і щось будує вічне і величне,

щось незрівнянне і потужно гарне,

мальоване, мережане, різьблене,-

і кожна статуя, колона, малювання,

мережечка, різьба і навіть цегла

незримими устами промовляє:

«Мене створив єгипетський народ».

 

Умер давно той цар з лицем тирана,

зоставсь по ньому - круг і збитий напис.

Співці, не марте, вчені, не шукайте,

хто був той цар і як йому наймення:

з його могили утворила доля

народу пам’ятник,- хай гине цар!

 

«Коли дивлюсь глибоко в любі очі…»

 

 

I

 

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,

в душі цвітуть якісь квітки урочі,

в душі квітки і зорі золотії,

а на устах слова, але не тії,

усе не ті, що мріються мені,

коли вночі лежу я у півсні.

Либонь, тих слів немає в жодній мові,

та цілий світ живе у кожнім слові,

і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,

та вголос слів тих вимовить не вмію…

 

 

II

 

Якби мені достати струн живих,

якби той хист мені, щоб грать на них,

потужну пісню я б на струнах грала,

нехай би скарби всі вона зібрала,

ті скарби, що лежать в душі на дні,

ті скарби, що й для мене таємні,

та мріється, що так вони коштовні,

як ті слова, що вголос невимовні.

 

 

III