Читати книгу - "Лісова пісня, Леся Українка"

сум­на, безп­ри­віт­на…

Де ж блис­ка­ви­ця бла­кит­на?

 

Килина

(сіпає її за ру­ку)

Геть! Не мо­роч ме­не! Чо­го стоїш?

 

Мавка

(притомніше, відс­ту­па­ючи од две­рей)

Стою та див­лю­ся, які ви щас­ли­ві.

 

Килина

А щоб ти сто­яла у чу­ді та в ди­ві!

 

Мавка змі­няється рап­том у вер­бу з су­хим лис­том та пла­ку­чим гіл­лям.

 

Килина

(оговтавшись від зду­мін­ня, во­ро­жо)

Чи ба! Я в доб­рий час то­бі ска­за­ла!

Ну-ну, те­пер не­дов­го нас­тоїшся!..

 

Хлопчик

(вибігає з ха­ти. До Ки­ли­ни)

Ой ма­мо, де ви-те? Ми їсти хо­чем,

а ба­ба не да­ють!

 

Килина

Ей, од­че­пи­ся!

(Нишком, на­хи­лив­шись до нього.)

Я там під пе­чею пи­ріг схо­ва­ла,-

як ба­ба вий­де до ко­мо­ри,- з’їжте.

 

Хлопчик

Ви-те су­ху вер­бу встро­ми­ли ту­та?

Та й на­що то?

 

Килина

Тобі до всього ді­ло!

 

Хлопчик

Я з неї врі­жу ду­доч­ку!

 

Килина

Про ме­не!

 

Хлопчик ви­рі­зує гіл­ку з вер­би і вер­тається в ха­ту. З лі­су ви­хо­дить Лу­каш, ху­дий, з дов­гим во­лос­сям, без сви­ти, без шап­ки.

 

Килина

(скрикує ра­діс­но, вгле­дів­ши йо­го, але за­раз же до­са­да та­мує їй ра­дість)

Таки явив­ся! Де те­бе но­си­ло

так дов­го?

 

Лукаш

Не пи­тай!

 

Килина

Ще й не пи­тай!

Тягався, во­ло­чив­ся, ли­хо знає

де, по яких сві­тах, та й «не пи­тай»!

Ой люб­чи­ку, не тра ме­ні й пи­та­ти…

Вже десь ота корч­ма стоїть на сві­ті,

що в ній ба­лює до­сі сви­та й шап­ка.

 

Лукаш

Не був я в корч­мі…

 

Килина

Хто, дур­ний, по­ві­рить?

(Заводить.)

Втопила ж я го­ло­воньку на­ві­ки

за сим п’яни­цею!

 

Лукаш

Мовчи! Не скиг­ли!!

 

Килина спи­няється, гля­нув­ши на нього з ост­ра­хом.

 

Ось я те­бе те­пе­ра по­пи­таю!

Де дядьків дуб, що он пеньок стри­мить?

 

Килина

(спочатку зби­лась, але хут­ко стя­ми­лась)

А що ж ми ма­ли ту­та - го­лод їсти?

Прийшли куп­ці, ку­пи­ли, та й уже.

Велике щас­тя - дуб!

 

Лукаш

Таж дядько Лев

зак­ляв­ся не ру­ба­ти.

 

Килина

Дядька Ле­ва

не­ма на сві­ті,- що з йо­го зак­лят­тя?

Хіба ж то ти зак­ляв­ся або я?

Та я б і ці­лий ліс про­да­ти ра­да

або про­те­ре­би­ти,- був би грунт,

як у лю­дей, не ся чор­тівська пу­ща.

Таж тут, як ве­чір,- витк­ну­ти­ся страш­но!

І що нам з то­го лі­су за доб­ро?

Стикаємось по нім, як вов­ку­ла­ки,

ще й справ­ді вов­ку­ла­ка­ми за­виєм!

 

Лукаш

Цить! Цить! Не го­во­ри! Мов­чи!

(В го­ло­сі йо­го чут­но бо­же­вільний жах.)

Ти ка­жеш

про­да­ти ліс… зру­ба­ти… а то­ді вже

не бу­де так… як ти ка­за­ла?

 

Килина

Як?

Що вовк…

 

Лукаш

(затуляє їй ро­та)

Ні, не ка­жи!

 

Килина

(визволившись від нього)

Та бій­ся бо­га!

Ти впив­ся, чи вду­рів, чи хто нав­ро­чив?

Ходи до ха­ти.

 

Лукаш

Зараз… я пі­ду…

от тільки… тільки… ще во­ди нап’юся!

(Стає нав­ко­ліш­ки і п’є з від­ра. По­тім ус­тає і ди­виться за­дум­ли­во по­пе­ред се­бе, не ру­ша­ючи з міс­ця.)

 

Килина

Ну? Що ж ти ду­маєш?

 

Лукаш

Я? Так… не знаю…

(Вагаючись.)

Чи тут ніх­то не був без ме­не?

 

Килина

(шорстко)

Хто ж би

тут бу­ти мав?

 

Лукаш

(спустивши очі)

Не знаю…

 

Килина

(злісно пос­міх­нув­шись)

Ти не знаєш,

то, мо­же, я що знаю.

 

Лукаш

(тривожно)

Ти?

 

Килина

А що ж!

Я ві­даю, ко­го ти до­жи­даєш,

та тільки ба! - шко­да тво­го ждан­ня!

Якщо й бу­ло, то вже в стов­пець піш­ло…

 

Лукаш

Що ти го­во­риш?

 

Килина

Те, що чуєш.

 

Мати

(вибігає з ха­ти і ки­дається з обій­ма­ми до Лу­ка­ша. Він хо­лод­но прий­має те ві­тан­ня)

Сину!..

Ой си­ноньку! Ой що ж я на­бі­ди­лась

з отею відьмою!

 

Лукаш

(здригнувшись)

З якою?

 

Мати

(показує на Ки­ли­ну)

З тею ж!

 

Лукаш

(зневажливо всмі­ха­ючись)

І та вже відьма? - Ба, то вже су­ди­лось

відьомською свек­ру­хою вам бу­ти.

Та хто ж вам ви­нен? Ви ж її хо­ті­ли.

 

Мати

Якби ж я зна­ла, що во­на та­ка

нех­люя, не­ку­кіб­ни­ця!..

 

Килина

(впадає в річ)

Ой го­ре!

Хто б го­во­рив! Уже та­ких відьом,

та­ких нех­люй, як ти, світ не ви­дав!

Ну вже ж і ма­тін­ка, Лу­ка­шу, в те­бе! -

за­лі­зо - й те пе­рег­ри­зе!

 

Лукаш

А ти,

я ба­чу, десь міц­ні­ша від за­лі­за.

 

Килина

Від те­бе до­че­ка­юсь обо­ро­ни!

Такої ма­те­рі та­кий і син!

Якого ж ли­ха брав ме­не? Щоб ту­та

по­мі­ту­ва­но мною?

 

Мати

(до Лу­ка­ша)

Та нев­же ж ти

не ска­жеш їй сту­ли­ти гу­бу? Що ж то,

чи я їй пош­тур­хо­висько якесь?

 

Лукаш

Та дай­те ви ме­ні го­ди­ну чис­ту!

Ви хо­че­те, щоб я не тільки з ха­ти,

а з сві­та геть зій­шов? Біг­ме, зій­ду!

 

Килина

(до ма­те­рі)

А що? Діж­да­лась?

 

Мати

Щоб ти так діж­да­ла

від сво­го си­на!

(Розлючена йде до ха­ти, на по­ро­зі стрі­чається з Ки­ли­ни­ним си­ном, що ви­бі­гає з со­піл­кою в ру­ках.)

Оступися, злид­ню!

(Штурхає хлоп­ця і за­хо­дить в ха­ту, тряс­нув­ши две­ри­ма.)