Читати книгу - "Арабські казки, Олександр Олесь"

вирвав його з корінням. Разом з деревом упав і я на землю, але в ту ж хвилину слон підхопив мене і перекинув на свою широку спину; я лежав ні живий ні мертвий.

Тоді мій слон пішов попереду, інші за ним, і через декілька хвилин я був обережно положений на землю.

Довго я не міг зважитись і підняти голову, щоб оглянути місцевість, але нарешті зважився. Навкруги не було видко ні одного слона. Я лежав на великій могилі, де валялось безліч слонових кісток і зубів. Подумавши, я зрозумів, що лежу на слоновому кладовищі. Довго я дивувався надзвичайному розумові слонів, що взяли і однесли мене на кладовище, наче хотіли сказати: «Тобі, людино, потрібні наші зуби, так краще бери їх з мертвих і не вбивай живих».

Господар зустрів мене радісним криком:

- Який я радий, який я радий, що бачу тебе знову, мій бідний Сіндбаде! Я вже думав, що тебе немає на світі, бо і лук, і стріли твої я знайшов на землі під вирваним з корінням деревом. Розказуй же швидше - як це я тебе бачу живим та здоровим.

І я розказав йому про надзвичайну пригоду, а на другий день повів його на кладовище слонів. Не гаючись, ми почали збирати слонові зуби і класти на свого слона. Під страшною вагою гнулась слонова спина, коли ми вертались додому.

- Сіндбаде! Ти приніс мені щастя! І я був би злодієм, коли б не віддячив тобі волею. Тепер я з легким серцем можу сказати те, чого не говорив раніше! Ти єдиний із невольників, якому пощастило спастись від помсти слонів. Щороку віддячують слони тим, хто убиває їх на полюванні, і остався ти живим тільки з ласки Божої. Видко він одібрав тебе для великих і добрих вчинків. І тепер ти вже приніс величезну користь не тільки мені, а й усьому народу: нам не доведеться більше посилати на страшну смерть своїх невольників, з цього часу ми будемо спокійно збирати дорогоцінні слонові зуби. Будь певен, що я віддячу щедро тобі за неймовірне відкриття.

- Пане господарю,- відповів я.- Воля найдорожче всього на світі, і для мене її цілком буде досить за те, що я зробив тобі і народові. Єдине, що я проситиму в тебе, це дозволити мені вернутися в рідний край.

- Гаразд,- сказав господар,- незабаром прийдуть сюди кораблі, що забирають у нас слонові зуби. Я пущу тебе з ними і потурбуюсь, щоб ти не виїхав від мене з порожніми руками.

Я знову подякував господарю і декілька день допомагав йому перевозити з могили слонові зуби. Про це довідались другі торговці і кинулись на слонове кладовище, і кожний з торговців мені дарував що-небудь коштовне.

Коли нарешті приплили кораблі, господар вибрав із них найбільший, завалив його слоновими зубами і подарував мені половину їх. Давши мені харчів на дорогу і подарувавши на спомин декілька цікавих речей місцевого виробу, він попрощався зо мною. Радісний і веселий, сів я на корабель, але через деякий час зліз з нього і пристав до величезного каравану, що мандрував у Багдад. Свій крам я порозпродував за декілька день і взяв за нього величезні гроші, частину яких я, правда, витратив на коштовні подарунки кревним та знайомим. Довго ми їхали по безводних степах, але я терпів і спеку, і згагу, 4 тішачи себе тією думкою, що тепер принаймні не ждуть мене ні бурі, ні морські розбійники, ні гадюки. Доїхавши до Багдада, я насамперед пішов до каліфа. Він прийняв мене дуже привітно і сказав, що дуже турбувався за мене. Я розказав йому про всі свої пригоди, і йому особливо сподобалась пригода зі слонами. Взагалі оповідання про всі мої сім подорожей так сподобались йому, що він звелів записати їх у науку нащадкам. Щедро обдарувавши мене коштовними подарунками, він пустив мене додому, до моїх кревних, з якими я більше не розлучався».

Такими словами Сіндбад скінчив своє оповідання про дивовижні подорожі і, звернувшись до Гіндбада, додав

- Ну, мій друже, чи чував ти коли-небудь, щоб хтось виніс стільки лиха у своєму житті? І чи я не маю права на спокійний і приємний відпочинок?

- Так, пане господарю,- відповів Гіндбад, підійшовши і цілуючи йому руку,- ти стільки натерпівся горя та лиха, що мав би право жити ще щасливіше, ніж живеш зараз. Свого лиха не можу я навіть рівняти з твоїм! Хай же Господь благословить тебе і продовжить твій вік.

Ці слова так зворушили Сіндбада, що він обдарував бідного робітника і сказав йому:

- З цього дня ти будеш моїм найближчим другом, і я потурбуюсь, щоб ти пам’ятав мене усе своє життя!

 

З НЕОПУБЛІКОВАНОГО

 

 

ЛАМПА АЛАДДІНА

 

 

В столиці одного китайського царства, дуже великого і багатого (а якого - зараз ніяк не згадаю), жив собі та був собі кравець Мустафа. Нічого казати, чесний він, роботящий, але бідний. Ледве-ледве він міг прогодувати свою жінку та сина Аладдіна. Де вже було думати Мустафі про якесь виховання сина! І хлопець виховувався просто на вулиці, серед вуличних розбишак. Важко було його навіть вдержати в хаті. З ранку до вечора він бігав на вулицях і площах і тільки смерком повертався додому, щоб попоїсти і виспатись. Але ось настала пора і привчати його до якого-небудь діла. А без грошей у яку науку його віддаси? «Хай і Аладдін вчиться на кравця»,- подумав батько і подав синові голку. Та не заохотився Аладдін своєю роботою: всі його думки летіли туди, де гуляють товариші, здатні на великі вигадки. Ще коли стоїш над ним, він начебто щось і робить, а як одвернувся - уже в хаті його не угледів. Вискочив на вулицю і подавсь до самої ночі. Ні докори, ні лозина, ні ласкаве слово - ніщо не могло його переробити. Мустафа махнув рукою і від нудьги та лиха занепав і незабаром помер. Бідній удові залишалося тільки продати майстерню, щоб збити копійку і перебиватися з хліба на воду. На Аладдіна не було ніякої надії. Матері він зовсім не слухався і ніколи не бував дома. З ранку до вечора він ганяв по вулицях з своїми приятелями і думав