Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

знаю, що я не ста­ну, - од­би­ва­лась і собі жар­та­ми Ан­то­ся, - про ме­не, як у гу­ральню, то й в гу­ральню.

- А ви ж ба­чи­ли на своєму віку, як роб­лять те доб­ро, що горілкою зветься? - спи­тав в Ан­тосі один вчи­тель.

- І зро­ду не ба­чи­ла, хоч і хотіла б по­ба­чить, - ска­за­ла Ан­то­ся.

- Хоч і хо­че­те, та не по­ба­чи­те, бо те­пер гу­ральня замк­ну­та, - ска­за­ла Ва­тя.

- А ко­ли во­на замк­ну­та, то вер­тай­мось на­зад. Ми вже геть-то за­гу­ля­лись, - ска­за­ла Ан­то­ся.

Але ніко­му не хотілось вер­таться в душні кімна­ти. Усі роз­си­па­лись по греблі, ба­ла­ка­ли й жар­ту­ва­ли. Сон­це вже спус­ти­лось низько. На греблі під вер­ба­ми був чу­до­вий хо­ло­док. Од во­ди нес­ло вогкістю, тхну­ло жа­бу­рин­ням. Зе­лені оче­ре­ти в бе­резі не­на­че дріма­ли, заг­ля­да­ючи в во­ду, своїми ле­геньки­ми, як пух, наг­ну­ти­ми ки­ти­ця­ми-вер­шеч­ка­ми. Довгі тіні од верб прос­тяг­ли­ся тро­хи не до по­ло­ви­ни став­ка. Го­ри, вкриті лісом, не­на­че як жар, пашіли теп­лом і ро­би­ли надз­ви­чай­но ефект­ний конт­раст з суп­ро­ти­леж­ним затіне­ним бе­ре­гом, звідкіль по­тя­гу­ва­ло хо­лод­ком та вогкістю.

- Вертаймось до­до­му! Час вер­таться! - ска­за­ла Ан­то­ся й побігла на­зад по греблі.

За нею слідком ру­ши­ла уся ком­панія. Ва­тя, йду­чи по­зад усіх, по­руч з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, за­ду­ма­лась.

«Який чу­до­вий вечір тра­пив­ся в моєму житті! Чи був хоч один та­кий вечір для ме­не? Ще ніко­ли я не по­чу­ва­ла се­бе та­кою щас­ли­вою. Усе на світі ста­ло гар­не для ме­не. Скрізь ве­се­ло, скрізь радісно. Он пас­туш­ки же­нуть ко­ро­ви до во­ди, біжать, хвиська­ють батіжка­ми, не­на­че гра­ються. Ма­буть, і їм ве­се­ло жить на світі. Он дівча­та в бе­резі пе­руть со­роч­ки й гу­ка­ють та ви­гу­ку­ють пісні, аж лу­на йде між вер­ба­ми. Пев­но, во­ни щас­ливі. Мо­же, та­ко­го дру­го­го ве­чо­ра вже й не бу­де в моєму житті…»

Ватя зир­ну­ла ско­са на Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, він ішов мовч­ки, за­ду­мав­ся, вти­рив­ши очі в зем­лю. Йо­му впер­ше прий­шла дум­ка про оженіння. За цілий універ­си­тетський курс та­ка дум­ка не спа­да­ла йо­му в го­ло­ву. То за на­укою, то за гульнею йо­му не бу­ло ча­су про це й га­да­ти. Те­пер чо­гось нес­подіва­но ця дум­ка та гад­ка ви­ник­ла в йо­го в го­лові от тут, на греблі, се­ред зе­ле­них верб, ко­ло дріма­ючо­го бе­ре­га, дріма­ючої в вечірньому світі во­ди. По­етич­на обс­та­ва, мо­лоді пан­ни, по­етич­ний вечір, на­во­дя­чий на ду­шу за­ду­маність, вик­ли­ка­ючий ду­ми, вти­хо­ми­рю­ючий сер­це, - все це якось про­ти йо­го волі зво­ру­ши­ло в йо­му це по­важ­не пи­тан­ня. Він гля­нув на Ва­тю й по­чу­тив, що її вид, по­важність та солідність чо­гось на­ве­ли на йо­го по­важ­ну ду­му.

«Швидко бу­де кінець моєму вчінню; че­рез рік я бу­ду док­то­ром, вий­ду в світ, поч­ну жи­ти са­мостійним жит­тям… Мені тре­ба шу­ка­ти па­ри», - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич, і він зга­дав за всіх паннів, яких знав і в Києві, і на се­лах.

І ні од­на з їх не підхо­ди­ла йо­му під па­ру, не при­па­да­ла до впо­до­би. Ва­тя по­чи­на­ла йо­му по­до­ба­тись, але Ле­онід Се­ме­но­вич був син прак­тич­но­го батька і, нев­ва­жа­ючи на свою жар­тов­ли­ву вда­чу, ду­мав і за при­да­не за своєю бу­ду­щою жінкою.

«Цей о. Ар­темій, ко­ли то­му прав­да, що лю­де ка­жуть, ду­же гро­шо­ви­тий чо­ловік. Ціка­во б зна­ти, скільки в йо­го ти­ся­чок схо­ва­но в бан­ку», - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ця дум­ка так заціка­ви­ла йо­го, що він тро­хи не спи­тав у Ваті: «А скільки за ва­ми да­дуть при­да­но­го?» Він лед­ве вдер­жав свій ціка­вий язик.

І Ва­тя, й Ле­онід Се­ме­но­вич мовч­ки вер­та­лись з гу­лян­ки й лед­ве пе­ре­ки­да­лись кілько­ма фра­за­ми се­ред ве­се­ло­го ще­бе­тан­ня мо­ло­дих паннів та па­ничів. Ва­тя приміти­ла, що Ле­онід Се­ме­но­вич став не­на­че не той, що був пе­редніше од­ну го­ди­ну. В йо­го в душі по­чав­ся но­вий мо­мент жит­тя, тільки за­ро­док но­во­го жит­тя, ко­ли з мо­ло­до­го пус­тот­ли­во­го хлоп­ця по­чи­нає ста­ва­ти мужній, до­рос­лий чо­ловік.

В сад­ку під гус­ти­ми ста­ри­ми гру­ша­ми та яб­лу­ня­ми вже по­ляг­ла гус­та тінь. Мо­ло­да ком­панія пе­ребігла йо­го й роз­си­па­лась на ши­ро­ченькій про­га­лині пе­ред до­мом, се­ред квітників. Тут ще бу­ло зовсім яс­но, тут дотлівав вечір ос­таннім од­лис­ком на ви­со­ких гру­шах та яб­лу­нях. Усім не хотіло­ся йти в кімна­ти; усі не­на­че жда­ли, до­ки зам­ре ос­танній світ ве­чо­ра, до­ки тем­на ніч не пог­ли­не ос­таннього проміння по­езії ве­чо­ра в сад­ку, в квітни­ках, на вольно­му свіжо­му повітрі.

- А да­вай­те лиш бу­де­мо грать в ко­та та в миш­ки! - крик­ну­ла на ввесь са­док Ан­то­ся. - Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу! чо­го це ви за­ду­ма­лись? «Ста­вай­те вряд, та й бу­де лад!» Ви бу­де­те ко­том.

- Як ко­том, то й ко­том, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич, - але як ви бу­де­те миш­кою, то я бо­юсь…

- Чого? Щоб вас не вку­си­ла? - спи­та­ла Ан­то­ся.

- Боюсь, що вас не впіймаю, бо ви ду­же прудкі, - од­повів Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ну, од вас не вте­че ні од­на миш­ка. Мені вас аж страш­но, - зачіпа­ла йо­го Ан­то­ся.

- Ставайте в кру­жа­ло! Беріться за ру­ки! - ко­ман­ду­ва­ла Ан­то­ся і вхо­пи­ла за ру­ку Ва­тю.

Усі поб­ра­лись за ру­ки. Поділи­ли ко­тові і миш­чині вікна. Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча та­ки об­ра­ли за ко­та, а Ліпу за миш­ку. По­ча­ла­ся біга­ни­на. Хоч Ліпа бу­ла й пруд­ка, але кіт її швид­ко впіймав і пос­та­вив в ряд, а потім взяв за ру­ку Ва­тю й вивів з круж­ка. Ва­тя опи­на­ла­ся та од­мов­ля­лась, але їй нічо­го не по­мог­ло. Во­на му­си­ла тікать од страш­но­го ко­та. Важ­ка на ході, во­на гра­ла, ніби нех­ту­ючи цією прос­тою іграш­кою, і швид­ко, не­на­че зу­мис­не, по­па­лась ко­тові в ла­пи. Тоді кіт об­рав за миш­ку Ан­то­сю. Пруд­ка, в'юнка, як га­дюч­ка, жва­ва, як пташ­ка, Ан­то­ся пірна­ла в вікна, зроб­лені з рук, вир­на­ла за кру­жа­лом, зви­ва­лась попід ру­ка­ми. Ле­онід Се­ме­но­вич кру­тив­ся, як му­ха в ок­ропі, але та­ки зас­ту­кав Ан­то­сю за кру­жа­лом. Ан­то­ся з пе­ре­ля­ку ки­ну­лась утікать і пот­ра­пи­ла між ви­сокі кущі оргінії, кот­ри­ми був за­сад­же­ний усей ку­ток між до­мом і сад­ком. Ле­онід Се­ме­но­вич пог­нав­ся за нею в оргінію. Кущі ко­ли­ва­лись, гілки тріща­ли. Ан­то­ся зви­ва­лась між ку­ща­ми. Ле­онід Се­ме­но­вич спо­тан­ня ки­нув­ся на миш­ку прос­то че­рез кущ оргінії. Кущ затріщав, кіт впіймав миш­ку, але кущ оргінії по­ва­лив­ся під но­ги ко­тові. Підняв­ся регіт. Ле­онід привів до кру­жа­ла за­са­па­ну миш­ку, кот­ра лед­ве ди­ха­ла.

- А бач­те! Та­ки впіймав! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич, вти­ра­ючи хус­точ­кою піт на лобі.

- Впіймали, але й шко­ди на­ро­би­ли, - до­ко­ря­ла йо­му Ан­то­ся, - по­ла­ма­ли оргінію, ще й гряд­ки по­ко­пир­са­ли за­каб­лу­ка­ми.

- Нічого - те! Не­ве­ли­ка шко­да. За цю шко­ду мож­на ви­ба­чить. За­те ж ти та­ки не втек­ла, - ска­за­ла Ва­тя.

Паничі од­на­че ки­ну­ли­ся поп­рав­лять ту шко­ду. Ле­онід Се­ме­но­вич звів по­лег­лу оргінію. Знай­шли ко­ло дру­гих кущів ли­ко й прив'яза­ли оргінію до кілка. Ва­тя сто­яла се­ред