Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Над Чорним морем, Нечуй-Левицький

Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

131
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 71
Перейти на сторінку:
Її усі лю­би­ли за ве­се­лу вда­чу, за жар­ти. Во­на вміла ду­же доб­ре гра­ти на фор­теп'яні, співа­ла не­по­га­но, лю­би­ла те­атр, ма­ла по­етич­ну ду­шу, але бу­ла без­робітна лю­ди­на й не ма­ла ніякісінької по­важ­ної ідеї в го­лові, ніякісінько­го нап­рям­ку, навіть не ма­ла й по­тя­гу до чо­гось ви­що­го, ідей­но­го. Усякі ідеї та прин­ци­пи бу­ли зад­ля неї нудні та мо­роч­ливі для го­ло­ви. За­те ж во­на лю­би­ла ве­се­ле жит­тя й ве­се­лих лю­дей. З знай­оми­ми па­ни­ча­ми во­на жар­ту­ва­ла, зачіпа­ла їх, сми­ка­ла, тор­са­ла й навіть тро­хи не бо­ро­лась з ни­ми. Пан­ни ско­са пог­ля­да­ли на неї че­рез те, що во­на лю­би­ла пус­ту­вать, але лю­би­ли її й прий­ма­ли в своє то­ва­рист­во. Хрис­ти­на са­ма се­бе зва­ла здичілою інсти­тут­кою. Ве­се­ла та завж­ди бадьорис­та, во­на й ко­шик з пляш­ка­ми й за­кус­ки ку­пи­ла за свої гроші.

- Чого ж це вас так ма­ло? - спи­та­ла Хрис­ти­на в Ко­маш­ка. - Я на то­му Фон­тані вмру з нудьги з са­ми­ми ва­ми. Де ж ваші пан­ни?


- Ще не прий­шли, а мо­же й не прий­дуть, - обізвав­ся Ко­маш­ко і з ти­ми сло­ва­ми по­хи­лив го­ло­ву.


Він вже не чув, як ще­бе­та­ла Хрис­ти­на, і все не­на­че ба­чив свою до­ро­гу Са­ню в ки­ши­невсько­му сад­ку вес­ною, в густій алеї з акацій са­ме в цвіту, де він по­ба­чив її впер­ше. От Са­ня ніби си­дить в сад­ку по­руч з Му­раш­ко­вою в біло­му уб­ранні, гар­на й яс­на, як вес­на. Че­рез зе­ле­ний лист акацій, че­рез білий па­ху­чий цвіт ллється сон­це й па­дає зо­ло­ти­ми пля­ма­ми на її ру­ся­ву го­ло­ву, об­си­пає її всю зе­ле­ну­ва­тим сяй­вом. Во­на си­дить, мов Дніпро­ва ру­сал­ка, по­руч з чор­ня­вою грецькою на­ядою, не­на­че то­не в зе­ле­но­му світі й ма­нить йо­го до се­бе ти­хи­ми бла­кит­ни­ми очи­ма та яс­ни­ми ку­че­ря­ми.


Комашко в за­думі нес­подіва­но по­чув Са­нин го­лос. Він підвів очі. Са­ня сто­яла в зе­ле­ну­ва­то­му світі в тіні акацій та чи­нар і привітно кив­ну­ла до йо­го го­ло­вою. Він схо­пив­ся, кив­нув ру­кою на своє місце й поп­ро­сив її сісти. Са­ня пурх­ну­ла, мов пташ­ка, й сіла на лавці.


- Спасибі вам, Вікто­ре Ти­то­ви­чу! - ска­за­ла во­на, осміхнув­шись.


- Я бо­яв­ся, що ви не поїде­те з на­ми на гу­лян­ку, - ска­зав Ко­маш­ко. І йо­го ве­селі карі очі не­на­че засміялись до Сані. Са­нині очі не­на­че вли­ли в йо­го ду­шу ве­селість: усе ста­ло для йо­го гар­не од­ра­зу, не­на­че од якихсь чарів. І да­ле­ке си­зе мо­ре, і синє не­бо, і зе­ле­ний са­док, і бриз­ки фон­та­ну - все ніби ожи­ло й засміялось до йо­го. Хрис­ти­на сто­яла за ним і морг­ну­ла до Сані. Са­ня осміхну­лась.


Всі посіда­ли на дов­гих лав­ках і ба­ла­ка­ли. Всі жда­ли, по­ки при­бу­де трам­вай. Ко­ли це на алеї не­на­че на­ма­лю­ва­лась ви­со­ка Се­лаб­ро­со­ва пос­тать. Се­лаб­рос вже тро­хи одійшов: пал­ке сер­це ущух­ло. Він ішов по­ма­леньку, не­мов з ве­ли­кою по­ва­гою до се­бе ніс на собі свою чор­ну підстри­же­ну бо­ро­ду, свою ку­че­ря­ву го­ло­ву та ши­ро­ку білу стьожку на брилі. Підпи­ра­ючись з по­ва­гом зон­ти­ком, не­на­че жрець кос­ту­ром, він йшов по­важ­ною хо­дою жре­ця або давнього філо­со­фа, лед­ве со­ва­ючи но­га­ми. Пок­ло­нив­шись, він по­дав ру­ку пан­нам, лед­ве гля­нув­ши на Му­раш­ко­ву, не­на­че впер­ше її ба­чив. Од­на­че йо­го уда­ва­на по­важність не­за­ба­ром зник­ла з йо­го ли­ця. Він дрібно та швид­ко за­го­во­рив з пан­на­ми.


- Добридень вам, си­ня стьожко! - гук­нув він до Сані. -Ого! тут є й чер­во­на стьожка! - ска­зав він до Му­раш­ко­вої.


- Єй си­ня, є й чер­во­на стьожка, є навіть да­ма без стьожки, - ве­се­ло ска­за­ла Хрис­ти­на. - А які стьожки ви най­більше лю­би­те: чи сині, чи чер­воні?


- Не вга­даєте, яка стьожка мені най­упо­добніша, - ска­зав Се­лаб­рос, ско­са зир­нув­ши на чер­во­ну стьожку на плечі в Му­раш­ко­вої.


- Ого-го! та ви та­ки ве­ред­ливі! - ска­за­ла Хрис­ти­на.


- Що це ви зве­те нас стьожка­ми? Хіба в нас не­ма ймен­ня? - ска­за­ла до Се­лаб­ро­са Са­ня.


- Є ймен­ня, є! Хто ж за це не знає? Вас та­ки ж який­сь піп хрес­тив, - ска­зав Се­лаб­рос.


Саня не лю­би­ла Се­лаб­ро­са за те, що він був тро­хи не­делікат­ний в сло­вах і го­во­рив ча­сом неп­риємне пан­нам. Різкий на язик, гру­бу­ва­тий, як усі си­ни півдня, Се­лаб­рос ча­сом гру­бо різав прав­ду в вічі не од­ним пан­нам.


- А що, чи поїде­те пак на Ма­лий Фон­тан на гу­лян­ку? Сьогодні над­ворі го­ди­на, гар­но, яс­но. Як ви поїде­те, то поїду й я з ва­ми, ко­ли ме­не не про­же­не­те, - про­мо­вив Се­лаб­рос. - Ви ме­не не про­же­не­те? - спи­тав він, обер­та­ючись до паннів.


- Ні, не про­же­не­мо: ми не вда­ли­ся в вас і лю­дей не роз­го­ни­мо комплімен­та­ми, - так са­мо різко да­ла здачі Са­ня.


Чорні бро­ви в Се­лаб­ро­са на од­ну мить зійшли­ся й знов розійшлись. Він втяг верх­ню гу­бу й при­щик­нув її зу­ба­ми.


- Не ду­мав я, що маю вда­чу роз­га­ня­ти паннів… - ска­зав він низьким го­ло­сом.


- А от удо­виць, то ви й не роз­же­не­те! Удо­виці не­ве­ликі стра­хо­по­ло­хи й вас не ду­же-то зля­ка­лись, - ве­се­ло обізва­лась Хрис­ти­на.


- Що це в вас за штуч­ка в ру­ках? - спи­тав Се­лаб­рос в Хрис­ти­ни й не­це­ре­мон­но ляп­нув пальця­ми по тій штучці.


- Ет! не ска­жу: не­хай кор­тить. Довідаєтесь на Фон­тані, - ска­за­ла Хрис­ти­на.


- Та й ви не з по­рожніми ру­ка­ми! - ска­зав Се­лаб­рос, обер­та­ючись до Бо­ро­давкіна.


- Авжеж не з по­рожніми. За­пас біди не чи­нить. Я, бач­те, люб­лю по­езію, але не за­бу­ваю й за про­зу, - ска­зав Бо­ро­давкін.


- І доб­ре ро­би­те, бо тут зібра­лись все по­ети та по­ет­ки, що за ту про­зу не ду­же дба­ють, - про­мо­вив Се­лаб­рос.


- Поети - цеб­то ви, це я знаю; а по­еток між на­ми не­ма; ми лю­де по­зи­тивні, - за­ще­бе­та­ла Са­ня.


Селаброс за­гар­бав собі той комплімент і знов уда­вав по­важ­ну міну. Окрім ко­рес­пон­денцій в га­зе­ти, він пи­сав ще й вірші і, ска­зав­ши щи­ру прав­ду, вірші по­гані; їх не хотів дру­ку­ва­ти ні один ре­дак­тор га­зет.


Тим ча­сом в перс­пек­тиві ву­лиці вже су­нув­ся ва­гон трам­ваю. Всі схо­пи­лись з ла­вок і хап­ком ру­ши­ли з місця. Ва­гон став ко­ло алеї. Усе то­ва­рист­во ки­ну­лось в ва­гон. Пан­ни сіли вкупі на одній лавці, па­ничі за­раз за ни­ми.


- Фесенко не прий­шов і доб­ре зро­бив, - ска­зав ти­хенько Ко­маш­ко до Мав­родіна.


- І доб­ре зро­бив, - ниш­ком обізвав­ся Мав­родін.


Вагон по­волі по­со­ву­вав­ся між гус­ти­ми акаціями, кот­ри­ми об­сад­жені одеські ву­лиці, і не­за­ба­ром доїхав до станції за містом, де пе­реп­ря­га­ють коні. Уся ком­панія по­роз­хо­ди­лась попід акаціями, хо­ва­ючись в хо­ло­док од пе­ку­чо­го сон­ця. Тільки що пе­реп­ряг­ли коні і всі по­ча­ли сіда­ти, як до са­мо­го ва­го­на при­ка­тав гар­ненький фа­етон, зап­ря­же­ний па­рою бас­ких ко­ней. З фа­ето­на про­вор­но вис­ко­чив Фе­сен­ко, уб­ра­ний, як до вінця. Свіжий кос­тюм з шов­ко­вої жов­ту­ва­тої че­сучі аж

1 ... 16 17 18 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Над Чорним морем, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Над Чорним морем, Нечуй-Левицький» жанру - Класика 📜🎩🎭:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"