Читати книгу - "Дорогою ціною, Коцюбинський"

го­ло­вою:

- Мало…

- Бiльш не­ма… Отут усе, що роз­до­бу­ла…

- Ну, доб­ре… при­ходь за три днi… нi, кра­ще за тиж­день… мо­же, що ска­жу…

Соломiя щод­ня блу­ка­ла ко­ло ко­на­ку - ли­ха, розд­ра­то­ва­на, мов го­лод­на вов­чи­ця. Во­на не зна­ла, чо­го во­на ту­ди хо­дить, але щось нес­вi­до­мо тяг­ло її у той бiк. Во­на хо­ди­ла до вто­ми i мерз­ла. Мок­рий снiг, лег­ко па­да­ючи, як цвiт виш­нi вiд вiт­ру, ля­гав на зем­лю i за­си­пав Со­ло­мiю, але во­на не звер­та­ла на те ува­ги. Со­ло­мiя бу­ла пев­на, що не доз­во­лить пе­ре­вез­ти Ос­та­па за Ду­най. Як це ста­неться, що во­на зро­бить, во­на не зна­ла, але пев­нiсть у то­му зрос­та­ла в нiй з ко­ж­ним днем. Во­на лад­на пi­ти на ви­ди­му смерть, ко­ли цього тре­ба. Соло­мiя вi­ри­ла, що ста­неться якась нез­ви­чай­на по­дiя, якась не­вi­до­ма си­ла прий­де у пот­ре­бi на по­мiч, i та вi­ра бу­ла у неї та­кою мiц­ною, що Со­ло­мiя ки­ну­ла ро­бо­ту, не хо­тi­ла за­роб­ля­ти та скла­да­ти гро­шi, як пок­ла­ла спо­чат­ку. На­вi­що? I без то­го обiй­деться. Аби до­че­ка­ти­ся, що ска­же дра­го­ман.

Спокiйною, грiз­но-спо­кiй­ною прий­шла во­на в ко­нак у виз­на­че­ний дра­го­ма­ном день.

Вiн вий­шов до неї бай­ду­жий.

- Нiчого не бу­де… Вiд­ве­зуть… А що я дур­но не хо­чу твоїх гро­шей, то ска­жу то­бi, що по­ве­зуть йо­го по­завт­ра вран­цi… Як тiльки свi­не, при­ходь на бе­рег - по­ба­чиш чо­ло­вi­ка… От!..

Така ж спо­кiй­на, нi­чо­го не вiд­по­вiв­ши на­вiть, не­мов во­на дав­но по­го­ди­лась iз цим, по­ки­ну­ла Со­ло­мiя ко­нак.

"Вiдвезуть… вiд­ве­зуть… вiд­ве­зуть…" - сту­ка­ло щось мо­ло­т­ком в її го­ло­вi за кож­ним кро­ком, ко­ли во­на пос­пi­ша­ла­ся до Iва­на. Во­на заб­ра­ла Iва­на з гар­ма­на i вiд­ве­ла на­бiк.

- Вiдвезуть…- про­мо­ви­ла во­на, див­ля­чись на нього су­хи­ми очи­ма.

- Що вiд­ве­зуть?

- Остапа.

- Ну? Ко­ли?

- Позавтра… Ми йо­го вi­дiб'ємо…

- Хто - ми?

- Ви i я.

- Оце але! Оце ска­за­ли! Як же ми йо­го вi­дiб'ємо? Та­же йо­го тур­ки вез­ти­муть, гей! - на­ля­кав­ся Ко­ти­го­ро­шок.

Що тур­ки!.. Во­на має цi­лий план. Ду­же прос­тий план. Вiн дi­с­та­не со­бi i їй руш­ни­цi - ко­жен ру­мун їх має в ха­тi,- во­ни вий­дуть на бе­рег уран­цi, вiдв'яжуть чу­жий чо­вен i вип­ли­вуть на рiч­ку. Там во­ни че­ка­ти­муть, аж вез­ти­муть Ос­та­па, i на­па­дуть на тур­кiв. Ос­тап до­по­мо­же, ко­ли по­ба­чить їх… Що, вiн боїться? Вiн не хо­че виз­во­ли­ти то­ва­ри­ша, що ра­зом iз ним вiд­був да­ле­ку до­ро­гу, ра­зом їв i пив?.. Во­на так i зна­ла, що у сього пу­хи­ря з здо­ром тiльки й ста­ло смi­ли­вос­тi, щоб утек­ти вiд жiн­ки… Ось ко­ли во­на знай­шла йо­му цi­ну, зро­зу­мi­ла йо­го пiд­ле­щу­ван­ня. Обiй­деться без нього, во­на са­ма пот­ра­пить за­ги­ну­ти, ря­ту­ючи Ос­та­па… Та на про­щан­ня во­на на­га­дає йо­му йо­го жiн­ку i отут при лю­дях, на со­ром йо­му, вiд­луп­цює йо­го, як жи­ди Га­ма­на…

- А що ж бо ви… а якi ж бо ви… не­хай бог сох­ра­нить…- обо­ро­няв­ся на­ля­ка­ний Iван вiд нас­ту­па­ючої на нього Со­ло­мiї.- Та я з ва­ми хоч у пек­ло… Що ме­нi страш­но вми­ра­ти, чи що!.. Ко­ли ка­же­те по­завт­ра, про ме­не, й по­завт­ра… я го­то­вий, аби ви…- Iван був чер­во­ний, клi­пав очи­ма i бо­яз­ко пог­ля­дав на Со­ло­мiю.

Соломiя вi­дiй­шла, опам'ята­ла­ся. Во­ни по­ми­ри­лись i вже ти­хо, без свар­ки, умо­ви­лись, як i що. По­то­му ро­зiй­шлись.

На дру­гий день, тiльки по­ча­ло роз­вид­ню­ва­тись, Со­ло­мiя бу­ла вже на бе­ре­зi. Пов­на ущерть рiч­ка ле­жа­ла пе­ред нею по­мiж вкри­ти­ми снi­гом бе­ре­га­ми, як чор­на i ти­ха бе­зод­ня. Ту­ман уже пiд­няв­ся - i не­бо ста­ло сi­рим. В ти­хо­му й теп­ло­му по­вiт­рi чор­нi­ли при­бе­реж­нi вер­би i ля­га­ли чор­ни­ми тi­ня­ми на чор­но­му дзер­ка­лi рiч­ки; на­буб­ня­вi­лi мок­рi гiл­ляч­ки верб злег­ка ку­ри­лись, не­мов ди­ха­ли на хо­ло­дi.

Соломiя ди­ви­лась на го­род. Во­на че­ка­ла Iва­на. Нев­же вiн не прий­де?

Народу ще бу­ло ма­ло. Лиш де-не-де пе­ре­би­ра­лись че­рез грязьку ву­ли­цю зiг­ну­тi пi­шо­хо­ди. Та ось по­ка­за­лась ко­рот­ка i си­ва фi­гу­ра. Iван нiс на пле­чах вес­ла i ски­дав­ся на ри­бал­ку, що спо­кiй­но по­чи­нає ро­бо­чу дни­ну. Iван ски­нув вес­ла у пер­ший скраю чо­вен, ви­тяг iз-за па­зу­хи ста­рий ту­ре­ць­кий пiс­толь i по­дав Со­ло­мiї. Оце все, що вiн мiг роз­до­бу­ти.

- Набитий? - пос­пи­та­ла Со­ло­мiя, сi­да­ючи в чо­вен.

- Набитий,- сти­ха обiз­вав­ся Iван, вiд­пи­ха­ючись вiд бе­ре­га. Вiн був не­го­вiр­кий i по­важ­ний, на­че жа­ло­ба зи­мо­во­го кра­єви­ду змi­ни­ла йо­му наст­рiй. Во­ни вiдп­лив­ли на се­ре­ди­ну рiч­ки. Пруд­ка те­чiя зно­си­ла їх униз, i вид­ко бу­ло, як тi­ка­ли вiд них бi­лi бе­ре­ги з чор­ни­ми вер­ба­ми.

Соломiя не вiд­ри­ва­ла очей вiд бе­ре­га. Там над во­дою ку­п­ка лю­дей ла­го­ди­лась сi­да­ти в чо­вен. Чи їх троє, чи чет­ве­ро? - му­чи­ло Со­ло­мiю пи­тан­ня, i во­на нi­як не мог­ла по­ра­ху­ва­ти. Во­на ба­чи­ла, як во­ни сi­да­ли i як чо­вен за­гой­дав­ся на во­дi, вiд­дi­ля­ючись вiд бе­ре­га. Обид­ва чов­ни су­ну­лись по чор­но­му дзер­ка­лi i ли­ша­ли за со­бою го­род. Ту­рецький чо­вен теж вип­лив на се­ре­ди­ну, пев­но, хо­тiв по­ко­рис­ту­ва­ти­ся си­лою те­чiї. Так во­ни пли­ли да­ле­ко один вiд од­но­го, не наб­ли­жа­ючись до се­бе. Швид­ко го­род зов­сiм зак­рив­ся за при­бе­реж­ни­ми вер­ба­ми. Iван на­лiг то­дi на вес­ла, i йо­го чо­вен по­чав на­га­ня­ти пе­ред­нiй. Вже мож­на бу­ло ро­зiб­ра­ти, що там си­дi­ло чет­ве­ро - двоє на вес­лах, а двоє - один про­ти од­но­го. Со­ло­мiя впiз­на­ла Ос­та­па.

Треба йо­го спо­вiс­ти­ти.

- Оста-а-пе-е! - ви­гук­ну­ла во­на на го­лос пiс­нi, i той му­зи­кальний ви­гук по­ко­тив­ся по­мiж бi­ли­ми бе­ре­га­ми, до­ли­нув до лю­ди­ни на пе­редньому чов­нi i стре­пе­нув нею.

- Оста-апе! - спi­ва­ла Со­ло­мiя.- Ми їде­мо те­бе виз­во­ля­ти!.. Iван б'є од­но­го… я стрi­ляю дру­го­го, ти возьми со­бi третьо­го…

Гарний сильний го­лос спi­вав на во­дi, все наб­ли­жа­ючись, все змiц­ню­ючись, i тур­ки зас­лу­ха­лись. Во­ни не по­мi­ти­ли на­вiть, що прос­то на них ле­тить чо­вен i ось-ось стук­неться з їхнiм.

Соломiїн чо­вен по­вер­нув бо­ком i був усього на ар­шин вiд ту­рецько­го, ко­ли тур­ки за­га­ла­ка­ли. Та бу­ло пiз­но: чов­ни че­рк­ну­ли­ся, за­гой­да­лись, i са­ме то­дi, як тур­ки з лай­кою на­г­ну­ли­ся, щоб вi­дiпх­ну­тись, Iван пiд­няв вес­ло i з усiєї си­ли спус­тив йо­го на чер­во­ний фез.

У той же мент мiж них блис­нув пост­рiл i зви­лась хмар­ка ди­му.

- Алла! - скрик­ну­ли тур­ки з нес­по­дi­ван­ки.

Одного ду­шив Ос­тап.

Той мент був та­ким блис­ка­вич­ним, що ви­дав­ся хви­ли­ною. Iван, спус­тив­ши вес­ло на го­ло­ву тур­ко­вi, пiд­няв йо­го знов i на хви­ли­ну зак­ляк, див­ля­чись на роз­гой­да­ний, стри­ба­ючий по во­дi чо­вен iз пе­ре­ля­ка­ни­ми людьми. Со­ло­мiю крiзь сер­па­нок ди­му опiк лю­тий пог­ляд чер­во­них очей, i їй зда­ва­ло­ся, що во­на стрi­ляє без­пе­рес­тан­ку, хоч мог­ла вист­рi­ли­ти ли­ше раз.

Раптом Iван по­чув, що йо­го впек­ло щось у жи­вiт. Вiн ма­ши­нально спус­тив вес­ло на тур­ка, але вес­ло сковз­ну­ло i ви­па­ло йо­му з рук: чер­во­ний фез тур­ка якось ви­тяг­ся пе­ред очи­ма, не­мов ви­рiс, вiд­так щез;

Iван роз­ки­нув ру­ки, по­хит­нув­ся, в го­ло­вi миг­ну­ла