Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

професора це не пройшло.

– Не треба хвилюватися й боятися. Нічого страшного там не відбувається. Ніхто не б’є хворих струмом, черепи наживо їм так само не розтинають.

– Нічого такого я не подумав, – квапливо заперечив Кошовий.

– Не це – так інше, – поблажливо погодився Ліщинський. – Про такі заклади, як наш, розпускають моторошні чутки. Здебільшого – ті, хто тут жодного разу не був. Ходімо, панове, прошу дуже, – він зняв з вішака й простягнув гостям два білих халати. – Свій одяг можете лишати тут. Заразом побачите на власні очі прояви тих особливостей, про які я тут згадував.

Корисно, подумав Клим, простягаючи руку й беручи халат.

Навряд чи приємно, він і далі не міг остаточно подолати упереджень щодо божевільні та її пацієнтів. Але корисно – поза сумнівом.

Нові знання нікому не шкодять.

Розділ п’ятий

Кілька цікавих пацієнтів

Слідуючи за професором, відвідувачі піднялися алеєю догори.

Схил не був крутим, підйом – не надто високим, та під ногами ковзало: після недавньої короткої відлиги знову прихопив морозець. Шацький, незграбно ступивши і ледь не впавши, схопився за Климове плече, й тому довелося якийсь час підтримувати приятеля. Але з половини шляху йти стало легше. Санітари завзято сипали під ноги присок, перегорілий у печах. Побачивши Ліщинського, припиняли роботу, шанобливо ламали шапки хто мав, а хто не прикрив голову – кланявся так. Помітно, що професор мав тут чималий авторитет.

Діставшись нарешті потрібного корпусу, Ліщинський відчинив важкі двері власним ключем. Перехопивши здивований погляд Кошового, тут же пояснив:

– Пан асистент має ключа так само. Вийти ладен будь-коли. Але оскільки там ведуться спеціальні досліди, заходити туди вільно не всякому навіть із персоналу. Лише з мого чи пана Альберта відома.

– Знову це слово – досліди. Насторожує.

– Кажу вам, нічого такого, що б викликало шок та спротив. З нашого боку – лише нагляд за пацієнтами, записи в спеціальний журнал, описи в медичних картках. До того ж, повторюю, тут, на Кульпаркові, ми не лікуємо. Тільки наглядаємо. Сюди відбираємо найцікавіші екземпляри.

Слово «екземпляри» Климові теж не сподобалось. Та вирішив промовчати, зайшов першим у люб’язно прочинені професором двері. За ним поріг боязко переступив Шацький, а Ліщинський зачинив двері зсередини, прокрутивши двічі ключ у замку. Від цього до Кошового повернулися моторошні відчуття, та він труснув головою, намагаючись прогнати тривогу геть і погоджуючись подумки: забобони.

Щойно професор прочинив другі, внутрішні двері, котрі вели вже до власне приміщення з палатами, страхи поновилися, хай би як Клим не налаштував себе внутрішньо на опір їм. Адже неможливо було втримати дрижаки, котрі враз пішли всім тілом.

За третіми, вже тоншими білими дверима хтось голосно та істерично реготав.

Приміщення мало високі стелі, й регіт відбивався луною в них над головами. У цьому сміхові не чулося ані радощів, ані, навпаки, істеричних ноток, реакції на стрес. Звук був монотонним, зовсім позбавленим емоцій, віддалено нагадував натужну спробу циркового блазня розважити шановну публіку між часом, поки з арени підуть силові акробати й підготується приборкувач лева. Мабуть, так скреготить сам нечистий, отримавши собі чергову душу в колекцію й потираючи руки, готуючись підписати кров’ю нову угоду. Регіт лунав фальшиво, та разом із тим – зовсім не натужно. Виглядало, для того, хто видає ці звуки, вони є цілком природними.

Шацький, якого какофонія шмагонула по вухах, виявився менш стриманим: зігнув ноги в колінах, позадкував, закрив вуха долонями. Ліщинський зберігав спокій, демонструючи професійну зосередженість, хоча на коротку мить обличчя затінила тривога. Але вже наступної миті моторошний регіт захлинувся, зник, запала лунка тиша, і Климові раптом здалося – він нічого не чув, то все навіювання.

– Йой, – пролепетав Шацький, відкриваючи вуха. – Що то було, пане Ліщинський? Хто то був?

– Не скажу напевне, – відповів професор, і тінь швидко зникла з його лиця. – Подібні неконтрольовані звуки може видати будь-хто з наших пацієнтів. Хоч вони в цьому крилі, хоч в іншому. Бувають моменти, коли їм важно впоратися з емоціями. Відтак причини в кожного, як я вже казав, різні. Ці люди можуть заплакати так само несподівано, як засміятися. Або – стукнутися лобом об стіну. Аби пояснити подібне бодай трошки, ми з асистентом поселили кількох хворих окремо.

– Підопічні тут постійно?

– Хтось довше. Хтось коротко. Залежить від того, як довго з підопічним треба працювати. Ну і, звісно, від того, чи надійде інша, не менш цікава…

Ліщинський на мить замовк, і Кошовий зрозумів: професорові ледь знову не зірвалося з язика слово «екземпляр». Та він чи зафіксував минулого разу Климову реакцію, чи йому самому не зовсім подобалося таке визначення – так чи інакше, витримавши паузу, закінчив фразу:

– …не менш цікава особистість. Гаразд, заходьте.

За третіми дверима виявився не надто довгий та ширший, ніж зазвичай у таких випадках, коридор. Уздовж стіни з лівого боку тягнулися палати, кожні двері мали досить велике кругле засклене віконце. Два вузьких, зате високих вікна вже запнуті темними шторами, хоч, як на Климів погляд, потреби в тому не було – знадвору вже ставало темно. Праворуч облаштували щось на кшталт передпокою чи передбаннику, де за широким масивним столом сидів молодий чоловік у білому халаті, медичній шапці та круглих окулярах. За його спиною височіла шафа з міцними дверцятами, теж замкнена на ключ. Побачивши гостей, молодик підвівся й зняв окуляри.

– Рекомендую шановному панству – доктор Альберт Мазур.

Тиснучи руку й називаючи себе, Клим одразу відчув контраст між зовнішністю асистента і силою, з якою той стиснув його правицю. Кошовий припускав: за віком Мазур годиться своєму вчителеві в сини. Та якщо тато на свої роки виглядав успішною, впевненою в собі людиною, котра переживає розквіт сил, син, навпаки, не стежив за собою та не дбав про себе. Вчитель випромінював здоров’я та силу, учень був блідим, худорлявим, сутулим, хай і намагався розправляти плечі, аби спина здавалася рівною.

Але, миттю прокрутивши все в голові, Клим зрозумів причину. Не треба дивуватися, адже асистент більшу частину свого часу проводить тут, добровільно зачиняючи себе з пацієнтами сам на сам заради науки та, поза сумнівом, кар’єри. Згадавши себе зразка п’ятирічної давнини, Кошовий витягнув із підвалин пам’яті худорлявого, погано, хай акуратно вдягненого емігранта, котрий так само скнів у чотирьох стінах. Затиснутий між старими шафами в конторі пана Штефка й відсиджуючи там стільки, скільки треба, аби досягти мети, стати на ноги, вирватися зі злиднів.

Рідна душа.

Не інакше.

Так само готовий жертвувати всім, вибиваючись у люди. Навіть особистим життям. Яке воно тут, серед душевно-хворих? Зате поруч із