Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

Амалії з’явилася своя кімната, немовляче ліжечко з ґратками замінили на звичайне. Уночі мала часто причалапувала до Ліне, і та дозволяла їй залишитися у своєму ліжку, хоча існувала небезпека, що відучити від цієї поганої звички дитину буде нелегко, так само, як і від смоктання смочка.

Ліне поцілувала доню у щічку, тихенько вислизнула з кімнати й заходилася під тиху музику прибирати розкидані у вітальні іграшки.

Раптом на порозі кухні вигулькнув Вістінґ.

— Я постукав, — сказав він пошепки, показуючи на вхідні двері й водночас зиркаючи на двері дитячої.

— Вона спить, — усміхнулася Ліне.

Вістінґ прихопив з собою блокнот і планшет.

— Де сядемо?

Ліне показала на канапу.

— Є новини?

Він не відповів. Просто відкрив на планшеті фото. Ліне сіла біля нього.

— Це — потайна кімната, — пояснив він.

На фото — двоярусне ліжко з коробками, у яких зберігалися гроші. Вістінґ двома пальцями розширив частину фотографії, збільшивши зображення бензинової каністри.

— Її вкрали в сусіда по дачі два роки тому.

Вістінґ показав доньці фото шафи. В глибині, на дні, стояли газові балони. На полицях — різноманітні спреї.

— Каністри лежали ще й під ліжком, — розповідав він.

Показав фото з дірками в стіні, схованими за плакатом.

— Хоч на вікнах віконниці, ці дірки служили додатковою вентиляцією. Усе влаштовано так, щоб пожежа спалахнула миттєво.

— Отже, тут не просто підпал, а заздалегідь спланований підпал, — задумливо промовила Ліне. — Вам вдалося відстежити рух сірого фургона?

— Мортенсен завтра отримає відповідь від платної дорожньої служби, — сказав Вістінґ і пояснив, як вони вирахували час, коли фургон мав би проминути платний автоматичний пост.

Ліне здогадувалася, що батько ще не все розповів, не знав, з чого почати.

— Маєш якісь припущення по справі? — запитала вона.

— Усе вказує на відтинок часу між смертю дружини й загибеллю сина. Події вписуються у цей період.

Ліне хотіла підвестися з канапи, щоб принести чогось попити, але сіла знову.

— Які події?

— Пограбування у Ґардемуені 2003 року. Справу так і не розкрили, пограбоване не знайшли.

Ліне невиразно пригадувала про той грабунок в аеропорту.

— Мені було тоді всього лише дев’ятнадцять, — виправдалася вона й попросила розповісти.

— Партія готівки прибула літаком зі Швейцарії, її мали доставити до банку DNB і до головного офісу Пошти Осло. Грабіжники виїхали на злітно-посадкову смугу через дірку в огорожі й напали на літак саме тієї миті, коли вивантажували гроші. Йшлося про євро, долари й фунти стерлінгів.

Ліне вивчала батьків вираз обличчя. Ясно, що про це пограбування він думав від самого початку, але чомусь досі не хотів про нього згадувати.

— Тоді були підозрювані?

— У ті часи існувало організоване злочинне середовище, пов’язане з байкерами, але ніяких арештів не відбулося.

— Син… — здогадалася Ліне. — Леннарт Клаусен.

— Цілком можливо, — кивнув Вістінґ. — Однак сума не та… Клаусен мав загалом 80 мільйонів, а в аеропорту вкрали близько 70 мільйонів. Є ще інша цікава справа, прив’язана у часі.

Ліне підтягнула ноги під себе.

— Сьогодні, коли ми з Мортенсеном були на згарищі, приїжджав генпрокурор. Улітку 2003 року він отримав анонімного листа, у якому згадувалося ім’я Бернгарда Клаусена.

Вістінґ простягнув доньці планшет з фотокопією листа.

Перевірте міністра охорони здоров’я Бернгарда Клаусена у зв’язку зі «справою Єршьо», — прочитала Ліне.

— «Справа Єршьо» — це справа про зникнення біля озера Симона Мейєра, — пояснив Вістінґ. — Востаннє його бачили по обіді 29 травня 2003 року, на риболовлі. Пограбування відбулося того ж дня, у той самий час.

Потім він показав Ліне ще одну схожу анонімку й газетну вирізку з фотографією Симона Мейєра та звітом про безуспішну пошукову операцію. Ліне забрала з батькових рук планшет і перебігла очима перші абзаци. Зникнення хлопця розглядали як імовірну кримінальну справу.

— Але Клаусен не був серед підозрюваних? — запитала Ліне.

— Анонімку переслали в місцевий відділок поліції, однак я не знаю, чи з ним навіть контактували.

— Чи можливо виявити автора анонімок?

— Мортенсен досліджує ДНК й відбитки пальців, та сумнівно, що це дасть хоч якийсь результат.

— Є підстави вірити натякам у листах?

— Коли генпрокурор отримав першого листа, його потрактували як звичайну анонімку, але тепер треба подивитися на нього під іншим кутом зору.

Ліне ще раз перечитала лист.

— Написаний аж ніяк не прихильником теорії змови, — сказала Ліне. — Коли ще працювала у «ВҐ», отримувала їх пачками. Ті листи довгі, на багато сторінок. Часто з копіями королю, прем’єр-міністрові й численним депутатам Стуртинґу. А тут щось зовсім інше.

Ліне повернула батькові планшет.

— Треба розглядати обидві справи сукупно: і пограбування в аеропорту, і зникнення хлопця.

Вістінґ кивнув.

Ліне подумала, що батько, можливо, уже навіть підняв документи.

— Не все так просто, — сказав Вістінґ.

— Чому?

— Справи про зникнення у нашому архіві немає, її переслали в Кріпос, ДН-групі, з приводу поновлення.

— Групі «давніх і нерозкритих справ»?

— Рутинний перегляд, але якщо ми попросимо в них матеріали, це викличе купу непотрібних запитань.

— То що робити?

— Я думав доручити це тобі. Скажеш, нібито маєш намір написати статтю про зникнення Симона Мейєра, а тому просиш у ДН-групи доступу до матеріалів справи. Ти ж знаєш їхнього слідчого.

— Адріана Стіллера?

Вістінґ кивнув.

Рік тому Адріан Стіллер започаткував співпрацю з редакцією «ВҐ» у зв’язку з поновленням давньої справи про викрадення. Тоді Ліне підготувала подкаст і написала серію статей. Ліне не відразу викрила приховані наміри Стіллера використати медіа, щоб спровокувати реакцію злочинця.

— Тепер ролі помінялися, тепер карти в твоїх руках, — сказав Вістінґ.

Ліне відчувала, що їй таке подобається. Це ж справжнє журналістське розслідування. Йдеться про забуту справу зникнення людини, про нерозкриту кримінальну загадку. Саме з такими завданнями вона любила працювати, а можливий зв’язок з Бернгардом Клаусеном міг 90 оприявнити такі сторони справи, на які вони раніше й уваги не звертали.

— Завтра зателефоную Стіллерові. А ти добудь мені матеріали про пограбування.

Вістінґ підвівся, запитально глянув на двері дитячої кімнати. Ліне кивнула, не пішла вслід за батьком, коли той прослизнув до Амалії. У голові почав складатися план.

— Міцно спить, — промовив Вістінґ, повернувшись до вітальні.

— Чи скоригували ви суму з тодішніми валютними курсами? — запитала Ліне.

Вістінґ не зрозумів сенсу запитання.

— Ти сказав, що годинник на відеореєстраторі охоронця йшов неправильно, — пояснила Ліне. — І вам треба було скоригувати час, щоб вирахувати, коли фургон міг проминути автоматичний дорожній пост.

— У будь-якому випадку, треба враховувати великий діапазон відхилення в часі. До того ж, немає гарантії, що фургон їхав саме тією дорогою.

— Я маю на увазі пограбування, — урвала його Ліне. — Чи перерахував ти гроші за курсами валют 2003 року? Курс крони відтоді суттєво