Читати книгу - "Ловці думок, Любов Відута"

— усе зливалося в гомінкий гул, що посилювався вдень і стихав уночі. А тут надто тихо, тому й тривожно…

Дорога

до Палацового міста

Ештон із важким серцем залишав місто, яке майже стало його рідною домівкою. Він не знав, чи повірили йому містини, чи вважатимуть брехуном і зрадником. Із випадково почутих оповідей пам’ятав, що на поодиноких мандрівників у дорозі не чекає нічого хорошого, тому поводився обережно. Хлопець пригадав розповіді купців про те, як вони уникають численних небезпек. Зараз ці знання ставали йому в пригоді.

Звісно, Ештон не віз дорогого краму, не мав великого обозу. Його коштовностями були лише життя і свобода. Але їх також слід охороняти. Подейкували, що іноді грабіжники не просто забирають усе цінне, а й змушують пограбованих ставати крадіями. Ештон цього боявся. Якби ж то вирушити з кимось досвідченим, хто не раз подорожував із обозом, то й шлях видався б легшим. Ештон ще не вирішив, куди хоче прийти, тож покладався на інтуїцію. У потрібний момент серце йому підкаже: саме тут треба зупинитися й спробувати почати знову довіряти людям.

На третій день блукань він побачив двох чоловіків, що прямували туди ж, куди й він. Вони йшли доволі швидко, напевно, поспішали. Ештон зрадів і щосили кинувся навздогін. Через високі трави він постійно втрачав їх із поля зору. Тоді підстрибував, витягав шию, прислухався. Сам не знав, як йому вдалося їх не загубити, точніше, не загубитися серед тих трав самому. Хтось ніби вів його по тому квітучому полю. Може, то були всі добрі справи, які хлопець щодня робив у попередньому містечку? Він наздогнав мандрівників аж надвечір.

Одяг і розмови, які вони вели, свідчили про наближеність до Правителя. Дорогою на них напали розбійники, вони втратили коней. Ештон гмикнув: якщо вже таких здорованів обібрали, що скоїли б із ним? На позір, що в нього можна забрати? Єдиний його скарб — свобода. Та й це немало, бо свобода — справжнє багатство в усіх світах і в усі часи.

— Здається, ми не встигнемо потрапити в Палацове місто завтра до закриття брами, — сказав один із подорожніх, вищий і молодший. Він був одягнений у темний добре припасований одяг. Високі чоботи сягали колін, а накидку, яку він щойно скинув, щоб лягти на траву, підперезував широченний, майстерно виплетений пасок.

Ештон лежав неподалік і тепер радів високій траві: у ній він може легко заховатися. Протягом усієї подорожі трави були для нього великою морокою: плуталися поміж ніг, боляче хльоскали по руках і всьому тілу. Зате зараз вони стали його найкращим сховком і дозволяли почути розмови подорожніх, не видаючи себе.

Старший товариш у відповідь поскаржився:

— А мене, друже, утомила ця спека! Не переймайся, завтра по нас вишлють загін. Добре, що хоч листа не поцупили.

Його накидка сягала ледь не до п’ят, а чоботи були значно нижчі, ніж у товариша. Одяг був темний, але трохи вільніший. Він підперізувався аж двома пасками, але не такими широкими, як у його молодого супутника.

— Про це краще мовчати! — молодший сперся на лікті й роззирнувся. Він пильно розглядав траву, уважно прислухаючись до її шелестіння. — Ми зобов’язані довезти його, але не треба щоразу про це згадувати, бо й трава має вуха.

Чужинці зачарували Ештона. У тому містечку, звідки прямував хлопець, ніхто так елегантно не одягався. 1 ніхто так красиво не висловлювався. Ось, наприклад, кравець, який шив йому одяг, полюбляв примовляти: «За повсякденними клопотами минають дні за днями, і вони схожі». Один із тих, за ким стежив Ештон, натомість сказав би таке: «Дні схожі, як листочки верби, яка росте біля покинутого палацу». А може, висловився би ще гарніше. Навчитись би так розмовляти! Але вони говорили не про вербу й не про покинутий палац. Подорожні говорили про Правителя. Досі про нього Ештону доводилося чути різне. Через містечко, де він мешкав, проїжджало багато мандрівників, охочих до балачок. Вони й розповідали всілякі історії — правдиві й не дуже. А оці двоє говорили про Правителя пошепки, бо не хотіли, щоб їхню розмову хтось почув. Тому хлопець уважно спостерігав за тими, з ким планував продовжити подорож і хто, судячи з розмови, знав самого Правителя.

Володіння Правителя складалися з дев’яти автономних країв, які жили своїми інтересами й пишалися власною історією. У кожного краю було так мало спільного з іншими, що важко було зрозуміти, чому вони всі опинилися під владою однієї людини. Проте завдяки багатьом відмінностям між автономіями процвітала торгівля. Ринки одночасно поповнювалися новими товарами відразу в усіх краях. Злагодженість досягалася завдяки вогнекрилам, які могли легко подорожувати світами й краями. Для них майже не існувало перепон, вони збирали думки таємничим способом і були покликані зберігати владу Правителя там, де це було потрібно. Але не тільки вогнекрили пильнували єдність країв.

Якось від мандрівника, що гостював у їхньому містечку, Ештон почув легенду про дев’ять палаців у дев’яти краях Правителя, які з’єднувалися між собою таємними підземними переходами. Подейкували, що лад та спокій у них стережуть непереможні квадроси, віддані Правителю.

Існує дев’ять загонів, кожен із яких складається з чотирьох воїнів. Навесні квадроси обирають край, у якому житимуть протягом року. В одному краї може перебувати лише один загін, вони не можуть двічі поспіль опинятися в тому самому місці. Квадроси маскуються під звичайних мешканців, розчиняються в натовпі пересічних людей. Можуть працювати пекарями чи кравцями, мандрувати, наче купці, навчати дітей, замітати вулиці… Наприкінці року всі воїни збираються докупи на сходини, обговорюють побачене та пережите. І негативні, і позитивні враження записуються у звіт, який доправляється Правителю. Ештон чув, що для підтвердження своїх вражень кожен квадрос приносить наплічник із найважливішими, на його погляд, думками й настроями мешканців, які Правитель час від часу уважно прослуховував. Квадросів ніхто ніколи не бачив, а може, просто не міг упізнати, бо зовні вони нічим не вирізнялися. Хіба що ловці думок, отримавши якесь особливе, спеціальне замовлення, губилися в здогадках, хто перед ними — дивак, брат-ловець чи квадрос.

Ештон навіть уявити не міг, що він може ось так просто, посеред поля, зустріти ловців чи квадросів. Кожен із них (подейкують) належить до шанованого давнього роду, кожен допомагає Правителеві. Квадроси не ворогують із вогнекрилами, позаяк мають свої обов’язки, які слід неухильно виконувати. Квадроси повинні наглядали за краями, Вогнекрили — за світами: Нижнім, Верхнім, Темним, Світлим. Подорожі світами небезпечні. «Небезпек там хоч греблю гати», — сказав би мірошник.

Ештон дослухався до тихої розмови й дедалі більше переконувався