Читати книгу - "Орхідей для міс Блендіш не буде, Джеймс Хедлі Чейз"

побачив, як Ма зі шлангом важко спускається сходами. Док не міг зрозуміти, навіщо він їй.

Ма Ґріссон тим часом пройшла коридором до вітальні, відчинила двері й увійшла. То була невеличка кімнатка із забитим дошками вікном. Меблів негусто: стілець, столик, ліжко і дзеркало на стіні, а ще брудний зачовганий килим на підлозі.

Ма зачинила за собою двері й поглянула на міс Блендіш, котра сиділа на ліжку, злякано дивлячись на жінку. Піжамою дівчині слугувала комбінація. Ма сіла на ліжко біля дівчини — і пружини жалібно скрипнули під вагою її огрядного тіла.

— Я маю тобі щось сказати, — почала Ма. — Тебе колись били такою штукою? — і вона показала дівчині гумовий шланг.

Міс Блендіш заперечно хитнула головою. Вона ще повністю не прокинулася, і цей візит видався їй продовженням жахного сну.

— Це боляче, — мовила стара і вдарила міс Блендіш по коліну. Хоча ковдра і прийняла на себе частину удару, дівчину наче обпекло. Міс Блендіш застигла, а сонний вираз миттю зник з її очей. Дівчина зціпила кулаки, її очі розгнівано зблиснули.

— Більше не смійте до мене торкатися! — сказала вона, задихаючись.

Ма Ґріссон вишкірилася. Крупні білі зуби надали їй хижого виразу і дивним чином зробили схожою на сина.

— А то що ти зробиш?

Ма, схопивши своєю дужою рукою тендітні зап’ястя міс Блендіш, сиділа й усміхалася, дивлячись, як дівчина намагається вивільнитися.

— Не грайся зі мною, — сказала Ма. — Може, я й стара, але сильніша за тебе. Хочу вибити з твоєї голови трохи дуру, а тоді й поговоримо.

Внизу Док, сидячи на сходах, побачив, як Воппі виходить зі свого «б’юіка» і йде до нього.

— Едді ще не повернувся? — поцікавився Воппі.

— Ні, а що сталося?

Воппі проскочив мимо і зайшов у вітальню. Док поплентався за ним. Прихопивши на ходу пляшку, Воппі підніс її на світло, а тоді з огидою швиргонув у куток.

— Невже у цьому домі нема чого випити?

Док підійшов до бару і витяг звідти непочату пляшку.

— Що сталося з Едді? — спитав він, наливши нерозбавленого віскі у дві склянки.

— Не знаю, — озвався Воппі, залпом хильнувши зі склянки. — Ми поїхали в готель, Флінн та Едді зайшли всередину, а я залишився у машині. Я роз’їжджав поблизу, поки не зауважив двох копів. Тоді рушив з місця, об’їхав квартал і повернувся. Згодом почув стрілянину. Почали прибувати копи, тож я звідти й ушився.

— Схоже, що Едді потрапив у халепу.

Воппі знизав плечима і спорожнив склянку.

— Чого мені переживати, нехай сам про себе подбає, — і Воппі замовк, схиливши голову набік. — А це ще що таке?

Док, зціпенівши, глянув на стелю.

— Ніби дівчина кричить.

— Піду гляну нагору, — сказав Воппі, втупившись У Двері.

— Краще не ходи, — озвався Док. — Там Ма.

Якусь мить вони прислухалися до пронизливого крику, потім Воппі, поморщившись, підійшов до радіо й увімкнув його. Звуки джазу заглушили крики згори.

— Щось я стаю м’якосердий, — сказав Воппі, витираючи обличчя носовичком, — але бувають хвилини, коли ця сука діє мені на нерви.

Док осушив свою склянку, потім наповнив її знову.

— Добре, що вона не чує твоїх слів, — сказав він, сідаючи.

А нагорі Ма, важко дихаючи, знову гепнулася на ліжко. Вона бачила, як міс Блендіш скорчилася, як сльози струменіли з очей дівчини, а руки вчепилися у простирадло.

— Тепер, гадаю, ми можемо поговорити, — сказала Ма.

І вона почала говорити. Те, що вона повідала, змусило дівчину забути про біль. Вона витріщилася на стару, не вірячи своїм вухам.

— Ні! — скрикнула дівчина, хапнувши ротом повітря.

А Ма продовжувала говорити.

Міс Блендіш сіла, обіпершись об спинку ліжка, і знову сказала:

— Ні!

— Тобі цього не уникнути, мала ти дурепо! — гаркнула Ма, якій вже терпець урвався. — Ти зробиш те, що я кажу! Якщо ж ні, то я влуплю тебе ще раз!

— Ні!.. Ні!.. Ні!

Ма звелася на ноги і потягнулася за шлангом, та раптом передумала.

— Справді, так я можу зіпсувати твою чудову білу шкіру, — сказала стара, — а це недобре. Є й інші способи. Прикличу до тебе Дока. Мені слід було відразу про це подумати. Так, Док знає, як тебе приборкати.

І вона вийшла з кімнати, а міс Блендіш вткнула голову у подушки та гірко заплакала.

5

Едді витріщився на тіло Хейні, відчуваючи, як піт спікає його обличчям. Якби зараз сюди ввійшли копи, то у нього було б до біса проблем, подумав Едді. Він швидко оглянув кімнату. Слідів боротьби не видно. Виглядало на те, що хтось просто постукав у двері, Хейні відчинив, і тут його й прикінчили. Судячи з маленької дірки у голові Хейні, його вбили з пістолета 25-го калібру — суто жіночої зброї.

Він торкнувся руки Хейні — вона була ще теплою. Отже, його вбили не більш як півгодини тому.

Едді визирнув у коридор: Флінн усе ще пильнував сходи. Тоді Едді вийшов із номера і, добре подумавши, ретельно витер дверну ручку носовичком. Потім підійшов до дверей 243-го номера і натиснув на клямку. Двері були зачинені, тому він постукав. Флінн через увесь коридор спостерігав за ним. Едді постукав знову. Жодної відповіді. Тоді він приклав вухо до дверей і почув, як відчиняють вікно.

— Агов, ви там! — неголосно покликав Едді. — Нужбо, відчиніть!

Тишу ночі прорізав несамовитий жіночий крик. Схоже, що жінка з 243-го номера висунулася з вікна і тепер щосили волала.

Едді відскочив від дверей.

— Тікаймо! — закричав Флінн. — Забираймося звідси!

Едді підбіг до нього, і вони помчали сходами вниз.

— Зачекай-но! — раптом прошипів Флінн, схопивши Едді за руку. Він глянув униз, Едді зиркнув також — поверх плеча Флінна. Двоє копів із пістолетами в руках стояли у вестибюлі. Зненацька ті рушили у бік сходів і почали підійматися.

Едді з Флінном крутнулися і побігли на третій поверх. Вони чули, як кричать люди і брязкають двері.

— На дах! — задихаючись, крикнув Едді.

Вони побігли, чуючи за спинами тупіт ніг копів. Коли пробігали довгим коридором, найближчі до них двері зненацька відчинилися, і переляканий чоловік висунув голову з номера. Флінн на ходу вдарив його пістолетом — чоловік упав, а з кімнати почулися жіночі крики.

У кінці коридору виявилися двері,