Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

гімназист, вдаючи провідника. — ​Ми бачимо, як своєю могутньою лівицею він стиснув дещо… кхм… трохи нижче живота, поглядаючи при цьому вбік оголеної діви на сусідньому барельєфі… 

Його товариш пирснув зі сміху, розчервонівшись при цьому, як варений рак. Очевидно, був нетутешній і ровесник-львів’янин таки справді знайомив його з містом. Тільки по-своєму, по-гімназійному. 

— А що заняття се — ​страшний гріх, — ​продовжив той, — ​то згодом бачимо і неминучу кару: могутній птах дзьобом відриває йому «забавку»… 

— Ану геть звідси, лайдаки! — ​гаркнув на них оберкельнер, вискочивши на вулицю, як розсерджений пес. 

Хлопці кинулись навтьоки, регочучи від душі, і невдовзі зникли десь за рогом Бляхарської[65]. Однак відвідувачі все ж із насторогою зводили очі догори, мовби і справді побоюючись, що над ними дійсно відбувалося щось вкрай аморальне. 

Я добре знав ці барельєфи на Домініканській, 4. Зрештою, жив неподалік. На першому з них насправді зображено напівлежачого Геракла, тільки тримає він у лівій руці золоте яблуко Гесперид[66], яке, втім, варто визнати, не надто помітне для спостерігача знизу. А от у сцені покарання — ​Прометей, якому орел вириває печінку. Заледве чи міг скульптор передбачити таке викривлене трактування своїх творів. Однак біля них реготало вже не одне покоління гімназистів. 

У той час, як назовні тільки спадали сутінки, у моєму помешканні вже було темно, мов у кротячій норі. Я намацав умикач світла, проте він тільки марно клацнув у темряві. Нічого дивного, через ремонт електровні на Пелчинській[67] сьогодні ледь не щогодини у місті зупинялись трамваї. Місто вже рік обіцяє збудувати нову десь поруч Стрийського парку, але далі розмов справа не йде. Вочевидь, через колосальну вартість такого проєкту, яка сягає 10 мільйонів крон. Так принаймні писали у газетах. 

Я сердито вилаявся, знаючи, що струм у моєму помешканні з’явиться не раніше понеділка, а то й вівторка. Потім запалив гасову лампу і, сівши за свій стіл, узявся переглядати матеріали, які були у портфелі. 

На десятку друкованих аркушів була біографія. Вказувалось, що Едмунд Лібанський народився у Кракові 1862 року. Вихрещений єврей. Студіював інженерну справу у Львівській політехніці. Належить до «Галицького політехнічного товариства», що знаходиться на вулиці Зиморовича[68]… Проживає на Баторія. З дружиною розлучився, дітей не має. 

Окремо були скріплені кілька жандармських звітів про його відвідування львівських соціалістичних зібрань. Місце, час, тривалість… Далі нарешті рапорти про засідання його власного «таємного товариства», про яке говорив Редль. Побачивши серед інших ім’я Бейли, я відчув, як мене кинуло в піт. У кімнаті було сиро й прохолодно, але мені довелося зняти маринарку і розстебнути комір сорочки. Здавалось, тільки тепер я по-справжньому повірив у те, що полковник говорив правду, хоча підстав сумніватися у його словах не мав від початку. І лише зараз відчув, що ми з Бейлою у нього на гачку. 

Мені страшенно захотілося випити. Ті дві чарки «Бернардинської» в «Атлясі» тільки роздразнили моє нутро. Крім того, не завадило б і повечеряти. Та найперше — ​варто вирішити, де заховати документи. Я згріб їх зі столу і, поклавши назад у портфель, застебнув його на дві масивні клямри. Потім підвівся і роззирнувся по кімнаті. У мене не було сейфа чи бодай потаємного місця, де можна було б зберігати важливі папери. Вдома я ніколи не тримав великої суми грошей або коштовності. Зброя, мій особистий семизарядний браунінг, завжди був у кобурі під рукою і також не потребував особливого сховку. 

Тільки у сусідній кімнаті стояла стара вогнетривка шафа, яка належала ще попередньому власнику помешкання, банкіру, що, продаючи своє житло, не мав змоги забрати її разом із рештою меблів і запитав, чи може він її залишити. Я погодився, узяв від неї ключ, і за весь час скористався ним хіба з десяток разів. 

Спочатку там лежав старий одяг, потім — ​старі папери, а далі просто громадився усілякий мотлох. Коли до мене перебралася Анна, то одразу заявила, що цій незграбній важкій шафі у нашому помешканні не місце. Я погодився і пообіцяв позбутися «банкірського спадку», однак обіцянки не виконав. Анна з часом перестала про неї нагадувати, а потім, коли наш із нею шлюб полетів під три чорти, було вже не до шафи. І взагалі не до інтер’єру. Що ж, тепер я міг лише порадіти, що, на відміну від дружини, шафа тут залишилась. 

Не без зусиль відімкнувши її, я поклав портфель усередину на «Львівську адресову книгу 1897 року». Тоді замкнув шафу знову і, сховавши ключ до кишені, зітхнув із полегшенням. Найголовнішу справу вечора було зроблено. 

За десять хвилин я вибрався з дому і швидким кроком рушив знову через Ринок убік Галицької. Звідти вийшов на Марійську площу[69]. Пройшов повз «Французький готель», що у партері мав пишну ресторацію, де голосними звуками музики та гучним сміхом відвідувачів розпочинався п’ятничний вечір. Увесь готель, від ресторації аж до бельетажу, яскраво сяяв електричним світлом, яке пробудило в мені пекельну заздрість. 

Трохи далі в напрямку Академічної під гасовим ліхтарем була стоянка таксистів. Я швидко минув її, не звертаючи уваги на люб’язне запрошення вусатого «chauffeur»[70] довезти мене будь-куди «комфортово і майже задурно». Пригадалося, що тепер у їхніх авто встановлені механічні лічильники, або ж, як вони самі їх називають, «таксометри». Ці прилади не лише визначають відстань, яку проїхав пасажир, але й одразу, мов на звичайній рахівниці, лічать вартість проїзду, з розрахунку по 20 гелерів[71] за кожні 300 метрів. Щоправда, перші 600 метрів коштували все ж цілу крону. Я, може, цього і не пам’ятав би, але кожного дня до поліції зверталися обурені пасажири, стверджуючи, що таксисти зумисне підкручують лічильники, щоб таким чином здерти з клієнтів більше грошей. 

Хвилину поміркувавши, я рушив до ресторації «Voise»[72], де за старшого кельнера був мій добрий знайомий. Колись я допоміг йому у скруті, витягнув ледь не з самих Бригідок[73], куди він потрапив через канцелярську помилку, раптово перетворившись зі свідка злочину на його учасника. Я розшукав цього криворукого судового канцеляриста і змусив його виправити документ, після чого бідолаху Моріца, який вже змирився з долею і збирався відсидіти довгий і несправедливий термін, відпустили. Перші його слова на волі, після того, як він вдихнув на повні груди запилючене повітря на Казимирівській[74], прозвучали приблизно так: 

— Для Адама Вістовича завжди знайдеться столик у кожній ресторації, де я працюватиму. Навіть якщо доведеться поставити його на голову самому кайзеру! 

Через два дні Моріц влаштувався у «Voise», де виконував обов’язки не лише оберкельнера, але і метрдотеля, й одразу ж прислав мені записку, в якій повідомляв, що кожної п’ятниці цей ресторан приймає свіжу партію відмінного бурбону, доставленого з Гамбурга, куди той своєю чергою прибуває прямісінько із Нью-Йорка. Кращого запрошення годі й вигадати! 

Саме про бурбон і про те, що сьогодні акурат п’ятниця, я думав, заходячи до ресторану і віддаючи гардеробнику капелюх. Щойно мій черевик переступив поріг трохи задушливої і яскравої зали, як до мене попрямував метрдотель. 

— Радий вас бачити, пане