Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

class="p1">— Що за хрінь?! — скрикнула Жинь.

— І тобі привіт, — відповів Неджа. — Я думав, ти зрадієш зустрічі.

Жинь лише витріщалася на нього. Їй здавалося неможливим, немислимим, що він справді живий, стоїть перед нею, говорить, дихає.

— Капітане, — покликав Неджа. — Мотузки.

Жинь відчула, як пута навколо зап’ястків натягнулись, а потім зникли. Її руки впали по боках. Кров ринула до кінцівок, від чого пальці немовби пронизало мільйоном блискавок. Жинь розтерла зап’ястки і скривилася, коли шкіра під руками почала злазити.

— Стояти можеш? — запитав Неджа.

Жинь спромоглася кивнути. Він підняв її на ноги. Вона ступила крок уперед, і на неї одразу накотила хвиля приголомшливого запаморочення.

— Тримайся. — Неджа підхопив її під руку за мить до того, як вона впала на нього.

Жинь випросталася.

— Не торкайся мене.

— Знаю, ти спантеличена. Але це…

— Я сказала: не торкайся мене.

Неджа відступив і прибрав руки.

— За мить ти все зрозумієш. Ви в безпеці. Просто повір мені.

— Повірити тобі? — повторила вона. — Ти розбомбив мій корабель!

— Ну, то був не зовсім твій корабель.

— Ти міг усіх нас убити! — лементувала Жинь. Її мозок ще був страшенно неповоротким, але цей факт здався їй дуже, дуже важливим. — Ти обстріляв мій корабель опіумом!

— А ти воліла б, щоб ми стріляли справжніми снарядами? Ми намагалися вам не нашкодити.

— Твої люди прив’язали нас до щогли на кілька годин!

— Бо вони не хотіли померти! — Неджа стишив голос. — Послухай, мені шкода, що до цього дійшло. Нам потрібно було забрати вас із Анькхілууня. Ми не хотіли вам зла.

Його заспокійливий тон розлютив Жинь ще дужче. Вона, чорт забирай, не дитина, йому не вдасться заспокоїти її втішливим шепотом.

— Ти дозволив мені вважати себе мертвим.

— А чого ти хотіла? Щоб я написав листа? До того ж вистежити тебе було не так просто.

— Лист — це краще, аніж розбомбити мій корабель!

— Ти колись із цим змиришся?

— Це не така дрібничка, щоб просто з нею миритися!

— Я все поясню, якщо підеш зі мною, — сказав Неджа. — Іти можеш? Будь ласка. Батько чекає на нас.

— Твій батько? — похмуро повторила вона.

— Та годі, Жинь. Ти ж знаєш, хто мій батько.

Жинь зиркнула на Неджу. А потім її осяяло.

«О».

Або їй шалено пощастило, або ж вона помре.

— Лише я? — запитала вона.

Неджа мигцем глянув на Цике, на мить затримавши погляд на Чаґхані.

— Мені сказали, що ти тепер командир?

Жинь вагалася. Вона поводилася не так, як личило б командиру. Але звання належало їй, навіть якщо це й просто звання.

— Так.

— Тоді лише ти.

— Я не піду без своїх людей.

— Боюся, що не можу цього дозволити.

Жинь задерла голову.

— Тоді йди до біса.

— Невже ти справді вважаєш, що хтось із них у підхожому стані для зустрічі з Воєначальником? — Неджа вказав на Цике.

Суні досі спав, а калюжа слини в нього під ротом побільшала. Чаґхань із роззявленим ротом витріщався в небо, мов зачарований, а Жамса міцно мружився й хихотів без причини.

Уперше Жинь зраділа, що розвинула таку високу стійкість до опіуму.

— Дай слово, що їм не зроблять зла, — сказала вона.

Це прохання наче аж образило Неджу.

— Та годі. Ви ж не полонені.

— А хто ми?

— Найманці, — обережно промовив він. — Сприймай це так. Ви найманці без роботи, а мій батько має для вас дуже щедру пропозицію.

— А якщо вона нам не сподобається?

— Сподобається, я впевнений. — Неджа жестом показав Жинь іти за ним, але вона лишилася на місці.

— Тоді, поки нас не буде, нагодуйте моїх людей. Гарячою стравою, а не недоїдками.

— Жинь, ну годі…

— А ще дайте їм скупатися. А потім відведіть до окремих кают. Не на гауптвахту. Такі мої умови. А ще Жамса не любить рибу.

— Він працював на узбережжі й не любить рибу?

— Він перебірливий.

Неджа пробурмотів щось капітану, і в того на обличчі з’явився такий вираз, немов його змусили нюхнути скипілого молока.

— Готово, — сказав Неджа. — Тепер ти підеш?

Жинь ступила крок і хитнулася. Неджа простягнув їй руку. Вона дозволила допомогти їй дійти до краю корабля.

— Дякую, командире, — крикнув Жамса їм услід. — Спробуй не померти.

Призахідницький військовий корабель «Нещадний» нависав над їхньою шлюпкою, повністю накриваючи її своєю тінню. Жинь нічого не могла з собою вдіяти і в благоговінні споглядала, який же він величезний. На той корабель умістилася б половина Тікані, разом із храмом.

Як таке чудовисько може триматися на плаву? І як це судно рухається? Жинь не бачила весел. Схоже, «Нещадний» був, як і «Буревісник», кораблем-примарою без видимої команди на борту.

— Не кажи, що цю штуку штовхає шаман, — сказала вона.

— Та якби ж. Ні, це судно на гребному колесі.

— Що це таке?

Неджа широко всміхнувся:

— Ти чула легенду про Старого мудреця з Арлона?

Жинь глянула скептично:

— Хто це? Твій дід?

— Прадід. За легендою, старий мудрець дивився на водне колесо для поливу полів і розмірковував про обернену дію: якщо вода рухає колесо, то й колесо мусить рухати воду. Очевидний принцип, чи не так? Неймовірно, скільки часу знадобилося, щоб комусь спало на думку застосувати його для кораблів… Розумієш, старі імперські кораблі спроєктовані дуже нерозумно. Вони рухаються завдяки веслярам на верхній палубі. Проблема в тому, що якщо веслярів підстрелять, то ти загинеш у воді. А штовхальники гребного колеса перебувають на нижній палубі. Цілковито прикриті корпусом і абсолютно захищені від ворожої артилерії. Чималеньке вдосконалення порівняно зі старими моделями, еге ж?

Схоже, Неджі справді подобалося розмовляти про кораблі. Жинь чула в його голосі виразний натяк на гордощі, коли він показав на виступи біля днища військового корабля.

— Бачиш оце? Вони маскують гребні колеса.

Поки Неджа говорив, Жинь не відводила погляду від його обличчя. Зблизька шрами не здавалися такими тривожними, радше химерно принадними. Вона замислилася, чи не боляче йому говорити.

— Що таке? — запитав Неджа. Він торкнувся щоки. — Бридко, еге ж? Якщо шрами тебе непокоять, я можу одягти маску.

— Річ не в тім, — квапливо сказала вона.

— Тоді в чому?

Жинь знову кліпнула:

— Просто я… Вибач.

Неджа насупився:

— За що?

Жинь пильно глянула на нього, шукаючи бодай натяку на сарказм, але його обличчя було відкритим, стурбованим.

— Це я винна, — сказала вона.

Неджа припинив веслувати.

— Ти не винна.

— Ні, винна, — Жинь зглитнула. — Я могла витягти тебе. Я чула, як ти кликав мене на ім’я. Ти бачив мене.

— Не пригадую такого.

— Ні, пригадуєш. Припини брехати.

— Жинь. Не роби цього. — Неджа опустив весла, а потім нахилився й узяв її за руку. — Ти не винна. Я тебе не звинувачую.

— А мав би.

— Ні.

— Я могла тебе витягти, — знову сказала вона. — Хотіла, збиралась, але Алтань не дозволив, і…

— То звинувачуй Алтаня, — різко промовив Неджа і знову почав гребти. — Федерація не збиралася мене вбивати.