Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

Розділ 5-1

— Так. Так, звісно... Авжеж... — розвертаюся назад. Розплющую очі, тягнуся за шампунем і тільки зараз розумію, що це жіночий шампунь. Для об'єму.

— Щось не так? — цікавиться Марк.

— У мене немає чоловічого шампуню, — кажу убитим голосом, — і гелю для душу.

— Думаєш, це може бути проблемою? — серйозно запитує Громов, і я розгублено моргаю.

— Нн-ні. Не знаю...

— Що з тобою, Каріно? — він знову бере мене за руку, і я відсмикую її, немов мене вжалили.

— Я в порядку, — кажу замогильним голосом і поливаю його голову водою.

Відміряю в долоню трохи шампуню, наношу на вологе волосся. Воно густе й жорстке, мені подобається його перебирати й гладити. Спінюю шампунь і починаю масажувати шкіру голови.

Нічого особливого, я собі теж так мию. Марк повільно сповзає по стільцю і відкидає голову ніби для того, щоб піна не потрапила в очі. Але на його обличчі занадто явно виражене блаженство, і я крадькома ним милуюся.

Він занадто вродливий. Як наяву у вухах звучить голос баби Віри:

— Вродливий мужчина — мужчина для всіх.

Уперше я почула це від неї, коли в першому класі закохалася в актора. Він грав героя, який рятує планету, і в нього були закохані всі поголовно. Я навіть імені його не знала, знала тільки, що він красунчик.

Коли баба Віра побачила в моїй кімнаті постер із Громовим, вона терпляче це повторила. Слідом втрутилася її сестра, баба Люба.

— Головне, щоб розумний був. Розумний чоловік і красою своєю з розумом розпорядиться. А якщо він дурнем народився, то дурнем і помре. Хоч красивий, хоч який.

 І обидві витріщилися на мене, ніби ми з Громовим уже зібралися. побратися

Уявляю бабу Віру зі зведеними бровами і стиснутими губами. Я говорила, що вони з бабою Любою близнюки, еге ж? Так от, думки в них теж в обох як під копірку.

Наливаю в руку гель, додаю води й розмазую по рельєфно виліпленій спині, литим гладким плечам, м'язистими рукам.

Зараз тут немає ні баби Віри, ні баби Люби, є тільки мужчина, що лякає своєю енергетикою і глянцевою, ідеальною зовнішністю. Занадто вродливий, а значить занадто для всіх.

І я з ним один на один.

З величезними труднощами тримаюся на ногах, поки руки як приклеєні ковзають по бугристих м'язах такого ж глянцево-ідеального тіла.

Мене притягує до нього як магнітом, і водночас хочеться відштовхнутися, кинути все і втекти. Бо чинити опір тяжінню стає дедалі важче й важче. І найнеприємніше, що схоже, так розбирає тільки мене.

У якийсь момент починаю шкодувати, що переді мною живий Громов, а не його паперова копія. Відчуваю, що з паперовим безпечніше. Спокійніше.

Скільки разів я його цілувала, і мене й близько не штормило так, як зараз трясе від простих дотиків до теплої шкіри. А що зі мною було б, якби я поцілувала живого Марка?

Інфаркт у вісімнадцять років — не зовсім те, до чого я прагну і про що мрію.

Може, варто було надіти гумові рукавички, в яких я мию сантехніку? Уявляю, що тоді подумав би Громов. Що я порівнюю його з унітазом?

Марк витягується на стільці, закинувши руки за голову і широко розставивши ноги. Переходжу наперед, розмазую гель по грудях і...

Бачу.

Боже, ні. Навіщо?

Навіщо я це бачу?

Звісно, я розумію, що це, але я ніколи не бачила це наживо. І не можу сказати, що мені не подобається, просто...

Просто, цього не може бути.

Тільки тепер я розумію, наскільки смішними і недалекими виглядають усі мої мрії. А в реальності у Марка Громова вагон і маленький візок таких закоханих у нього дуринд як я. І тому справа зараз зовсім не в мені.

Справа у фізіології. Звичайнісінькій чоловічій фізіології, про яку мені прогуділа всі вуха мамина сестра-близнюк тітка Кароліна. Ми з нею обидві Каро, до речі. І я про це, здається, не говорила.

Так от, Громова я хвилюю не більше, ніж мене хвилює лійка від душу, в яку я судорожно вчепилася. Або ніж стілець, на якому сидить Марк.

Та він на мене навіть не дивиться!

Очі заплющені, голова закинута. Я б подумала, що він спить, так рівномірно здіймається й опускається його грудна клітка. Якби не чіткі обриси частини тіла, обтягнутого боксерами.

Наче Громов запхав туди поліцейський кийок. Або банан. Ні, все-таки кийок. Чи це має бути зовсім великий банан. Зелений, твердий і довгий, у нас іноді привозять такі в супермаркет...

Боже, про що я думаю?..

— Каро, що ти робиш?

Схоплююся, коли Громов хапає мене за руку. Виявляється, я ллю йому воду просто в обличчя. Треба ж, і не помітила...

— Вибач, — бурмочу зніяковіло і відводжу погляд. Відбираю руку, Громов шумно відпирхується.

— Та що з тобою? Ти перехвилювалася чи може...

Він замовкає, знову ловить за руку, а я старанно дивлюся в стіну. Він чи здогадується, чи забиває, але допитуватися перестає. Просто відбирає в мене лійку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍