Читати книгу - "До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)"

й нині не тішиться, і надалі не сподівається на радість? Хіба тільки зважити на те, що після сміху печаль видається гострішою.

А в г у с т и н

Вагомішою є та обставина, що, скочуючись з однакової кручі, тяжче постраждає той, хто геть відкинув повід, як у випадку розгнузданої насолоди, ніж той, хто, нехай слабо, але тримає повід. Перш за все я маю на увазі сказане тобою на початку, тобто, що на навернення одного можна сподіватися, але не на навернення іншого.

Ф р а н ч е с к о

Я теж тримаюсь такої думки. Та чи не забув ти моє перше запитання?

А в г у с т и н

А саме?

Ф р а н ч е с к о

«Що стримує мій поступ?» — питав я; тобто чому зосереджені роздуми про смерть не справляють на мене дії перетворення, про яку ти казав?

А в г у с т и н

По-перше, ти, ймовірно, бачиш свою смерть подією далекого майбуття, тим часом як вона не може бути надто віддаленою, зважаючи на швидкоплинність життя, яке, до того ж, сповнене нещасних випадків. Майже всі ми «припускаємось тієї помилки, — як каже Цицерон, — що бачимо свою смерть десь попереду»[41]. Деякі розумники бралися виправити цей текст заперечною формою, стверджуючи, що треба читати «не бачимо свою смерть попереду». Та чи знайдеться розсудлива людина, що геть не передбачала б свою смерть? Але помилка наша в тому, що бачимо її «десь попереду», тобто «в далині». Насправді, більшість впадають в оману щодо своєї смерті, наміряючи собі таку вікову межу, до якої природа начебто дозволяє дожити, але якої в дійсності мало хто досягає. Майже всі якоюсь мірою помиляються, як сказав поет,

Сиве волосся собі обіцяючи й років багато.[42]

Ось яка спокуса здатна стати тобі на перешкоді, бо й вік твій, і міцна статура, і помірність у звичках вселяють облудну надію.

Ф р а н ч е с к о

Прошу, не закидай мені такі підозри. Боронь Боже від такого божевілля.

…Чи можна цій вірить потворі?[43] —

як каже у Вергілія той славетний мореплавець[44]. Бо мене так само кидає обширами грізного, бурхливого моря, і я скеровую через громаддя хвиль, наперекір вітрам, свій пошарпаний негодою вутлий човен, що тремтить і, я добре знаю, ось-ось розсядеться. Я бачу, мені не залишається надії на порятунок, хіба тільки милосердний Вседержитель зглянеться на мене, і, напруживши сили, я вчасно поверну стерно і дістанусь берега, перш ніж загину, щоб, провівши життя у відкритому морі, міг я померти в гавані. Завдяки цьому переконанню я ніколи, наскільки пам’ятаю, не палав жагою багатства і влади, що на наших очах спалює багатьох людей не тільки одного зі мною віку, але також літніх, які переступили середню межу життя. Чи ж не безумство згаяти все життя в трудах і в бідності, щоб зрештою померти серед турбот про накопичення багатства? Отож, розмірковуючи про ці страшні речі, я не відсуваю їх у далеке майбутнє, а чекаю на них у найближчий час. Ще досі не вивітрився з моєї пам’яті вірш, яким я ще в ранній юності завершив лист до одного з друзів:

…триває наша бесіда; тим часом,

можливо, Смерть уже чатує за порогом.

Якщо я мав це на думці ще в ті часи, що я маю сказати тепер, коли я старший і досвідом, і роками? Нині з усього, що я бачу, чую, відчуваю, мислю, я виводжу цей єдиний кінець. І якщо я не обманюю себе, міркуючи в такий спосіб, залишається чинним моє запитання: «Що стримує мій поступ?».

А в г у с т и н

Смиренно дякуй Богові, який стримує тебе рятівними віжками і підганяє гострими шпорами. Адже малоймовірно, щоб чоловік, що так повсякденно, так зосереджено розмірковує про смерть близьку і реальну, був приречений на смерть вічну. Але, як ти сам небезпідставно відчуваєш, тобі чогось іще бракує. Я спробую показати тобі, яка це перешкода, щоб, усунувши її з Божою поміччю, ти зміг цілковито віддатись блаженним роздумам і скинути давнє ярмо рабства, що досі тебе гнітить.

Ф р а н ч е с к о

Дай Боже, щоб це вдалося тобі і щоб я був визнаний гідним такої милості.

А в г у с т и н

Будеш гідним, бо це в твоїй волі. Річ у тім, що в основі людських вчинків присутні два начала, і якщо одного з них бракує, це неминуче перешкоджає успіху. Бажання не тільки має бути як таке, але воно має бути настільки сильним, щоб його можна було назвати палким прагненням.

Ф р а н ч е с к о

Нехай так буде.

А в г у с т и н

Чи знаєш ти, що перешкоджає твоїм роздумам?

Ф р а н ч е с к о

Саме це я жадаю дізнатись, про це питаю тебе.

А в г у с т и н

Тоді слухай. Твоя душа прийшла з небес — високе її народження поза сумнівом, — але будь упевнений, що, замкнена в тілі, вона втратила істотну частку своєї первинної шляхетності; більше того, заціпенівши на такий тривалий термін, вона забула і про своє небесне походження, і про свого високого Творця. Як на мене, Вергілій дуже влучно відтворив як пристрасті, що виникають із взаємодії душі з тілом, так і забуття душею своєї найчистішої природи:

Сила життя в них огненна, і первопочин їх небесний,

Зародків тих, якщо тільки на них не тяжіє шкідливе

Тіло й частини землі не притуплять і смертні суглоби.

Тим-то і страх є у них, і терпіння, й бажання, і радість,

Не забувають і неба, зачинені в темній в’язниці[45].

Упізнаєш ти в змальованій поетом картині чотириголове чудовисько, таке вороже людській природі?

Ф р а н ч е с к о

Я бачу надзвичайно ясно пристрасті четвертування людської душі: перш за все, вона розривається між сьогоденням і майбуттям, а кожна з двох частин, своєю чергою, розривається між добром і злом; і у протиборстві цих чотирьох поривів пропадає спокій людського духу.

А в г у с т и н

Ти правильно визначив, як на нас виправдовуються слова Апостола: «бо тлінне тіло обтяжує душу, / і земне шатро придавлює вельми клопітливий дух»[46]. Адже без ліку образи видимих речей проникають в нас через тілесні органи чуттів і нагромаджуються в надрах нашої душі, нездатної осягнути їх у сукупності їхніх суперечностей; вони обтяжують нашу душу, бентежать її. Оце і є та пошесть надміру химер, яка роздирає і дробить наші думки і своїм згубним розмаїттям перегороджує нам шлях світлоносних роздумів, що ведуть до єдиної вищої мети.

Ф р а н ч е с к о

Про цю пошесть ти дуже виразно