Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 11

Ми поволі йшли атмосферними вуличками Києва. То Влад, то я намагалися розпочати розмову, але на довго нас не вистачало, тож переважно йшли у тиші. Тільки й роззиралася по сторонах та дивувалася, як могла не помічати цієї краси навколо. І на диво, коли була поруч з Владом, поверталося те дивне відчуття дитинства. Тоді все навколо здавалося новим й таким захоплюючим, що не могла відвести погляду.

Навіть на численні багатоповерхівки задивлялася, часом роблячи знімки на телефон. Чудові контрасти світла просто мали залишитися в моїй пам’яті, а що взагалі може бути надійніше за фото?

– Давно ти в Києві? – раптом запитав Влад.

– Шість років вже як. Пам’ятаєш бабусю Клаву? – чомусь думала, що ні але колишній друг та за сумісництвом новий колега, мене здивував.

– Звісно. Як можна її забути? Вона так часто приїздила колись. А пироги ж які чудові робила… Смачніших ще ніколи не куштував, хоч і об’їздив багато країн світу, – одразу посміхнувся він, пригадуючи щасливі часи.

– О так. Вона й досі їх постійно мені передає. Якщо хочеш, заходь якось. Вона переїхала в село, а в її квартирі тепер живу я, – чомусь раптом сказала, хоч між нами вже давно не було тих колишніх теплих стосунків. Можливо й справді хочеться все повернути так, як було?

– Обов’язково, – посміхнувся Влад так само, як колись. Щиро. Відкрито. В цій посмішці не було ніякого лукавства. Звичайна теплота, так добре знайома з минулого, коли в нас були найкращі відносини.

– А ти? Давно в Києві? – все не відводила від нього погляду. Чомусь просто не могла. Так сумувала за митями, які ми проводили разом.

– На магістратуру вступив уже сюди. На заочку правда, але тоді переїхал…– замнувся він і якось дивно подивився на мене.

Він що, приховує щось? Може Аліну? Але хіба йому не добре відомо, що я чітко бачила фото, зроблене на фоні однієї з пам’яток Львова. Та й тепер вони працюють в одному офісі й ніби не ховаються зовсім.

– Переїхав до Києва, – таки продовжив Влад. – Та й у Львові з другого курсу перевівся на заочку також. Ще на бакалавраті через роботу банально не міг встигати на пари. Потрібно було постійно кататися спершу по Україні, а потім і закордон та укладати договори з компаніями.

– І тебе так одразу взяли на таку важливу посаду? – вихопилося в мене. Хоча чому таїти – несправедливо це все. Я тут працювала понаднормово, а йому все на блюдечку.

– Чому ж? Ні. Пам’ятаєш, я ще з восьмого класу десь почав немов зникати? – повернувся він та спинився, задивившись кудись в далечінь.

– Звісно. Ти ж весь клас підставив, не з’явившись на наш найбільший виступ, –ох, яка я тоді на нього була зла. Але пояснень від Влада ніхто так і не дочекався.

– Ну пробач, важлива справа з’явилася, – на словах шкодував, а по погляду бачила, що аніскілечки.

– І що може бути важливішого за виступ перед кількома тисячами людей? – не вірячи, промовила я.

– Терміновий проект для компанії моєї мрії, – здивував так здивував…

– Але тобі ж навіть чотирнадцяти не було! – викрикнула, можливо, аж надто гучно.

– А це вже нікого не цікавило. Вони проводили швидкий конкурс для реклами своєї ж компанії. Хотіли набрати нових кадрів і тут я зі своїм «новим поглядом на всім давно відоме», – посміхнувся Влад, вдивляючи вдалечінь.

– І що? Ти переміг? – здається мій голос звучав надто недовірливо.

– А ти сумнівалася? Знаєш же, що якщо візьмуся за щось, то доведу до кінця. Правда, їм таки не сподобалося, що вони матимуть справу з дитиною, але хтось там переконав їх і мене запросили на неповний робочий графік на роботу, – він зиркнув на телефон, ніби ми справді кудись вкрай як поспішали. Досягнув чудового результату, а бачила, що вважав себе недостойним цього.

– Вау! – тільки й змогла промовити, все ще вражена. Поки я навіть не задумувалася про роботу, він вже влаштувався в перспективну компанію… Це ж капець просто.

– Тому-то на момент другого курсу бакалаврату в мене вже було шість років досвіду й я вирішив підшукати собі щось нове. Компанія за той час змінилася, як і я сам. А нове керівництво було, скажімо так, специфічним. От і влаштувався укладати договори на рекламу. Звісно, це не так супер-пупер важливо, як ти подумала. Це можна й по електронці зробити. Але мене часто відправляли на якісь заходи шукати нових клієнтів, – він говорив про все, ніби це нічого не значило, проте це вже було величезне досягнення. В його віці деякі ще навіть не починали шукати роботи, а в нього вже був стаж і довіра з боку працедавців.

– І як успіхи? – посміхнулася я, знаючи, що вони точно є.

– Непогані. Привів багато великих компаній з бюджетами на кампанії значно більшими, ніж вартувала вся наша «конторка».

– То чому ж ти тут? – нарешті поставила довгоочікуване питання.

– Так сталося, – голос Влада охрип, а на очах заблищали сльози. За все життя ніколи не бачила, щоб він плакав, але що ж тоді відбулося? Що змогло його настільки вивести з себе так раптом?

Проте він не збирався нічого пояснювати і більше я ні слова не почула з Владових вуст. Та й не було коли – ми вже оплатили вхід та стояли посеред нашого місця для зйомок, по якому радісно бігали кілька пухнастих цуценяток. Така милота…

Якось розсіяно роздавала вказівки, вислуховувала проблеми та вирішувала їх, не запам’ятовуючи навіть, що взагалі відбувається. Просто дивилася на Влада, в очах якого було щось таке непідробне, що особливо відчувалося, коли він тримав цуценятко на руках та лагідно пригортав його до себе.

Щось я аж надто замислилася, бо відчула, як до мене горнеться крихітне тепленьке тільце, вкрите м’якою шерстю. Воно ще й лизнуло мою руку. Що за дивне відчуття? Як можна дивитися на когось і відчувати те ж, що й він? Це що, в нас настільки дружні, братерські почуття, що я вже відчуваю все, що й Влад? Тільки б не полюбити Аліну, тільки б не полюбити Аліну… Схрестила пальці чи то просто спробувала це зробити. Рукам щось дійсно заважало.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍