Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

class="p">— Та ні, пане лейтенанте, такий звичайний, з кулак.

— Знаю, знаю… Зупинимося біля струмка, то пошукаєш. Тільки щоб був красивий.

— Буде як перлина, пане лейтенанте! — Гавен відсалютував і зайняв місце в колоні.

Тоді шпигун беркицнувся вперше.

— Меекханські шавки, — просопів він із-під чобота.

Кеннет жестом долоні зупинив загін, але перш ніж встиг підійти до в’язня, до нього дістався вартівник із десятки Велерґорфа. Каве Кальн, званий Вовком, вважався мовчуном і відлюдком, але кращого розвідника і слідопита в усьому Шостому полку не було. Вбраний у легкий шкіряний панцир і накинутий поверх нього плямистий каптан із каптуром, він зазвичай досконало розчинявся на тлі. Його арбалет був помальований у чорне, а сам вартівник на додачу був озброєний парою кордів та кількома ножами за поясом.

— Бігтимеш разом з нами, або накажемо прив’язати тебе до хвоста мула й потягнемо за ним, — солдат промовив це, не підвищуючи голосу. — У нас є чарівник-цілитель у гарнізоні, він поскладає твої рештки до купи, навіть якщо ми привеземо до нього лише безногий тулуб.

Шпигун не так дихав, як усмоктував повітря розпачливими ковтками. Горець схопив його за плечі й поставив на ноги.

— Вовче!

— Пане лейтенанте, — вартівник виструнчився, відпустивши бранця.

— Він має дійти власними силами й у такому стані, щоб мати змогу говорити.

— Слухаюся! Але… Пане лейтенанте, він мене ображає.

— Вважаєш себе меекханською шавкою?

— Ні, пане лейтенанте.

— А ким тоді?

— Меекханцем, пане лейтенанте.

Кеннет уважно придивився до нього. Каве Кальн мав п’ять стоп і вісім пальців зросту, чорне волосся, бліде обличчя і світлі очі. У ньому не було ані грама зайвого жиру. Якби хтось хотів намалювати картину із назвою «Горець до самих кісток», то взяв би за взірець саме його.

— Справді?

Ця декларація була незвичною. Більшість місцевих любила підкреслювати своє вессирське коріння й те, що Імперія не зуміла підкорити Північ зброєю, приєднавши її шляхом дипломатичних дій. Щоправда, ось вже триста років мішані родини та роди поступово збагачували місцеву кров смаком — як говорили — півдня, але горці й надалі вміли ображатися, коли хтось необережно називав їх меекханцями.

— Уперед! А ти — до мене, — лейтенант кивнув Вовку. Дозволив бранцю віддалитися на кільканадцять кроків і тільки тоді рушив сам.

— Каве, ми повинні привести його в казарми живим.

— Розумію, пане лейтенанте.

— І підганяння в’язня залиш мені — я ж отримую за це гроші. Гаразд?

— Слухаюся!

— На місце, вартівнику.

Вовк підтюпцем віддалився.

— Чого це він раптом став увесь такий імперський, га, Варгенне? Я — інша справа, ще мій дід був меекханцем, прізвище не бреше. Але Вовк?

Десятник спокійно глянув на нього, вкрите синім татуюванням обличчя не виражало нічого. За мить він легенько усміхнувся. 

— Ви ж знаєте, де ми?

— Дурнувате питання, Варгенне.

— Ні, пане лейтенанте, я не питаю ні про місто, ні про провінцію — лише про місцевість. Ви ж не служили тут раніше, це я був тут здавна, але ви дозволили Гавену пошукати камінь на стос для сина.

— Я чув, що всі так роблять: батьки кожної новонародженої дитини кладуть камінь на стос лічби, біля сходу з Лиски.

— А чому?

— Місцевий звичай? Давня традиція? Мене про це не питай.

— Цій традиції лише чверть століття, пане лейтенанте. Що за Лискою?

— Долина Варес і шлях на південь, до Калена.

— Ага, шлях, яким ідуть купецькі вози з і до Нового Ревендата. Головний шлях, який поєднує нас із півднем Імперії.

— Долина Варес… Це там се-кохландійці вирізали половину Сімнадцятого піхотного полку?

— Не половину. Ледве третину, пане лейтенанте.

— Ти там був?

На мить обличчя десятника дивно скам’яніло.

— Так, був. Розповісти?

Кеннет озирнувся. Спокій, тиша, до наступного бігу підтюпцем у них було ще кілька хвилин. Шпигун був зв’язаний і пильнований, а навколо не було навіть прірви, в яку він міг стрибнути.

— Розповідай.

* * *

— Залізним хріном Реаґвира клянуся!

Кавер Монель, прозваний Чорним Капітаном, стояв на вершині Лиски й дивився на південь. Вид був пречудовий. На небі не було навіть найменшої хмаринки, сонце вже висіло над горизонтом, і гостре око дозволяло сягнути миль на п’ятдесят уперед. Поля, луки, рибні ставки, два смарагдових у цьому світлі озера, чималі простори лісу, села та містечка, поєднані мереживом доріг. Родючий, багатий, людний простір.

Лиска була форпостом Малого хребта — ланцюга гір, на які Меекханська Імперія спиралася під час своєї збройної експансії. Чесно кажучи, Імперія перевалила через Малий хребет лише коли поглинула землі Вессирської Ліги в господарському й політичному аспекті, і робила це — після низки невдалих війн — десятиліттями змішуючи роди та інтереси й затягуючи політичні вузли. Справу полегшив той факт, що вессирці не визнавали одного бога і були переконані, що в пантеоні знайдеться місце для всіх; войовничі культи, які сотні років підтримували теократію в різних місцях континенту, не зуміли схилити їх до свого бачення істини. Тож релігія не була проблемою. Але й надалі долини поміж Малим і Великим хребтами та терени миль на п’ятдесят на південь від Малого хребта, чи то до річки Ванавен, вважалися вессирськими землями. Якщо хтось був достатньо бистрооким, міг би розгледіти її з вершини Лиски — сіру стрічку на горизонті.

Гора була майже милю висотою, а виглядала так, наче хтось колись узяв велетенський молот і для розваги гепнув з усієї сили об її схил. Так виникла долина Варес, що долиною формально не була: овальна западина діаметром понад чверть милі, з двох сторін оточена скалистими плечима, що переходили в майже вертикальну стіну самої Лиски. Вхід до цієї ніби-долини був ледве п’ятдесят ярдів завширшки, іуди вів імперський шлях, кам’яна дорога шириною в два вози. Її називали Хвірткою Півночі, бо це було єдине місце десь у радіусі ста миль, де купецькі вози могли перевалити через Малий хребет.

Утім, хоча шлях, який вів на вершину Лиски, і був вузькою дорогою, вирізаною в диявольськи прямовисній стіні гори, імперські інженери, які її будували, заслуговували на будь-які почесті, якими людська пам’ять тільки могла їх обдарувати. Тракт сходив укосами, мав вісімнадцять поворотів, а його загальна довжина становила майже сім миль. Купецький віз, запряжений четвіркою сильних коней, їхав на вершину цілий день. Але все одно міг дістатися до Нового Ревендата в кілька разів швидше, ніж якби мусив їхати сто миль на схід, щоб скористатися з Великої Брами.

От тільки тепер купецький віз їхав би на Лиску три дні. Або й довше.

— Наче отара овець, — капітан сплюнув: не зрозуміло — від краєвиду, що відкривався,