Читати книгу - "Сім драконів для Білосніжки. Таємниці Сніжної академії 1, Галлея Сандер-Лін"

Ну чудово! А як же будинок, усі улюблені речі, смартфон, світлини, квітка на вікні? Єдине, що в Сніжки залишилося від колишнього життя, — це одяг, в якому вона була. Зараз у неї ні грошей, ні батьківської спадщини, нічого. Як жити тепер?! Та ще й шлунок посигналив, що був би не проти підкріпитися... Кристали кристалами, але в животі від них не побільшало.

— Себе, а мені тут виділять якусь стипендію? — запитала вона про наболіле. — Чи потрібно буде шукати роботу?

Жити, з ідеї, поселять у гуртожиток, хоч із цим моментом ситуація більш-менш зрозуміла.

— Я і без того розповів тобі надто багато, про решту розповість ректор…

Ректор, ректор… Наче вона так прагне з ним зустрітися! Сніжка й у своєму універі бачила ректора всього кілька разів, та й то здалеку, а тут прямо в кабінет і на особисту розмову… Цікаво, який він, цей ректор? Сивий дідок на зразок Дамблдора? Шикарний і не за статусом молодий самець, від якого мліє вся жіноча частина академії? Красень-чоловік у самому розквіті років із поволокою в очах? Чи просто стомлений життям і головняком у вигляді юрби адептів дядечка похилого віку?

Сніжана звернула увагу, що коридор, яким вони йдуть, оздоблений особливо багато. Оце точно, ректори, директори і начальники скрізь однакові, люблять розкіш. Коридор перетік у якусь подобу холу з дуже комфортною зоною очікування, якщо так можна сказати. Великі вікна, що пропускали безліч світла, рослини в горщиках, кілька витончених лавочок і навіть пара білосніжних мармурових столиків явно були покликані скрасити дозвілля не адептам, що завинили та прийшли за порцією покарання, а важливим гостям, які вирішили відвідати голову академії.

Зупинившись біля масивних і прикрашених химерним різьбленням дверей, на яких висіла табличка з незрозумілими символами (Сніжка припустила, що там написано «ректорат», читати-то новою мовою поки не вміла), Себ поманив «сестричку» вказівним пальцем, проте вона автоматично зробила крок у бік холу.

— Нам точно треба туди йти? — в ній раптом сколихнулася невиразна тривога, зовсім як минулого вечора перед ритуалом Розанни. Здавалося, варто увійти в ці двері — і колишнє життя буде перекреслене остаточно, а нове… наскільки тривалим воно виявиться? Так, дуже хотілося дізнатися відповіді на запитання, але ще більше хотілося повернутися до рідного особняка, де на кухні куховарить Галина Петрівна, а батько у вітальні читає газету, і забути події останніх років (і Розу з Себастьяном) як страшний сон.

— Не зайдеш сама — я допоможу, — перевертень зробив Сніжці знак слідувати за ним та увійшов у простору приймальню, де знаходився великий письмовий стіл, шафи, полиці та кілька стільців, але не спостерігалося ні душі. — Килино, ректор у себе? — поцікавився Себ у порожнечі.

— Магістре Д'ардженто?! — вигукнула білосніжна мишка з чорними очима, виглядаючи з купи навалених на столі паперів, потім зістрибнула на підлогу... і прямо в стрибку перетворилася на невисоку біловолосу жінку. — Це справді ви? У такому вигляді…

— Килино, ми поспішаємо.

— Ах так, звичайно, — вона зацікавлено оглянула Сніжку, яка визирнула з-за спини Хранителя. — Голова якраз повернувся з ранкової наради.

— Чудово. Нам призначено, якщо що… — він постукав і відчинив двері ректорського кабінету: — Сіяре Неверваль, сніжного дня. Я її привів...

Більше Сніжа нічого не почула, бо стулка безшумно закрилася за хлопцем прямо перед носом його підопічної, а з-за неї не було чути жодного звуку. Залишившись віч-на-віч із секретарем (чи як тут називається посада цієї Килини?), Сніжана послала їй ввічливу усмішку і була рада, що хоч вона не дивиться на неї вовком, а демонструє лише банальну цікавість.

— Ректор чекає на тебе, а я потім зустріну, — Себастьян, який знову з'явився на порозі, підштовхнув «сестричку» до кабінету, а сам, мабуть, зібрався ретируватися.

— Себе, не йди! — Сніжана раптово запанікувала і схопила «братика» за край одягу. До ректора не хотілося від слова «зовсім», а інтуїція знову надривалася і кликала геть. Залишатися наодинці з незнайомим чоловіком, та ще й наділеним не лише владою, а й незвичайними магічними здібностями, було страшно. І взагалі, може, він теж не людина, а якесь дивовижне звірятко. Якщо вже адепти так агресивно на неї поглядали, то чого чекати від їхнього голови?! А Себастьян хоч і злюка, але, за його ж словами, Хранитель. Та й краще знайоме зло, ніж невідоме.