Читати книгу - "Кава на Різдво, Таня Мальована"

Глава 10. Ну чому?

АНЯ.

Ми кружляли у вальсі під музику, яку, мабуть, відбивали наші серця.

 Я тонула в його очах на проти. Та танула, як те морозиво в гарячій каві.

В якусь мить зупинившись, стояли в обіймах один одного та я чекала той особливий момент.  Дивилася на кожну рису його обличчя на маленькі зморшки в кутиках його очей, на пасмо волосся, що падало на обличчя, ловила його погляд на собі. Відчувала його на своїх губах. Намагалася закарбувати все в пам'яті. 

Ми потягнулися один до одного, стали так близько-близько, що дихання обпекло шкіру. Ось зараз трапиться наш перший поцілунок.

Бо та сама магія оповила нас своїми тенетами. Потягнувшись до його губ...

— Молодь, а що це ви тут робите?! — окликнув голос від ліфта. 

Змусивши нас відскочити один від одного, як від полум’я.

Хоча беручи до уваги іскри, що літали довкола та те, що ми майже поцілувалися. Ще б секунду... Але охоронець нам завадив.

Ну чому, дядь Валера? Ну чому?

Максим виглядав таким же розчарованим, як і я.

— А, Максим Сергійович, це ви, — коло ліфта стояв  дядя Валера власною персоною.

— Та я оце побачив, що хтось тут. А мені вказівки не давали про поверх. Думаю дай перевірю, а це ви, — просто пояснював охоронець.

А я не знала куди себе подіти. Тому не придумала нічого кращого, як заховатися за спину свого вікінга. Бо я зараз червона від сорому. От чому нас мали застукати.Останній раз мене застукували ще підлітком, але й тоді я так не червоніла.

 Мені зараз так ніяково втрапляти охоронцю на очі. Що він може подумати?

 Тому почала вивчати сіру тканину костюма, щоб заспокоїтися. Але щось мені сірий більше не наганяє нудьгу.

— Так, це ми, дядя Валера. Показував зал Ані, для майбутнього заходу, — зібраним голосом відказав Максим, та наосліп взявши мою руку повів до ліфта.

— Поїхали, дядь Валера, — запрошуючи охоронця до ліфта сказав вікінг.

— А так-так, — відірвавшись від розглядання нас, дядя Валера пройшов першим, а ми за ним.

От, як навмисно, він позбавив мене можливості порозглядати мого вікінга. 

Бо я соромилася навіть очі підвести на нього. Знаючи, що за спиною на нас хтось дивиться. Але от подивитися на наші переплетені пальці, мені нічого не заважає.

Тим паче приємне тепло Максимової долоні огортало мою руку, даруючи спокій.

 Я рада, що ліфт приїхав ще так швиденько та я не бачу себе в дзеркало.

 Але те, як на нас подивилася секретарка, коли ми входили до кабінету, говорить про те, що добре що я себе не бачу.

— Аню, — почав Максим дивлячись на мене.

Мою руку він так і не відпустив.

— Максим, я хочу сказати, можливо й добре, що нічого не сталося, — що я верзу, але стіни в моїй голові почали повертатися на місце.

— Я хочу сказати, що я лише фіктивна наречена. Та й вся ця каша заварилася через мене. Ще цей спір з подругою. Я, мабуть, піду. Так буде краще. Повернеш мені пальто, — я без великого ентузіазму забрала свою руку назад у свою власність. І відчула такий холод, що здавалося загроза великої помилки нависла над ді мною.

— Якщо ти цього бажаєш, — в його що голосі був такий спокій. Ніби й не було тих чарівних хвилин у залі.

Мені вистачило сил тільки кивнути та зчепити пальці між собою.

Максим мовчки дістав моє пальто та допоміг його одягнути. Він не полишав своїх манер.

— Сьогодні о восьмій, — дивлячись на мене проговорив своїми серйозним голосом Максим.

— Що о восьмий? — спантеличено запитала я, намагаючись намотати собі шарф на шию та втримати сумку.

— У нас побачення, — з легкою посмішкою пояснив мені містер сірість і серйозність.

— Де тебе забрати? — продовжив він підходячи ближче.

Мене врятувала від відповіді поява секретаря. Та жінка з криком «Терміново!» влетіла в кабінет й напала з паперами на Максима.

Чим я й скористалася підхопила свою торбу та кинувши:

— Я можливо напишу, — швиденько покинула кабінет та й будівлю.

Тільки широко посміхнулася дяді Валері, він врятував мене від докорів сумління, які б неминуче були.

 

МАКСИМ.

Вона втекла. Просто взяла й втекла. Хоча ні спочатку вона закуталася у свій зелений шарф, а потім не прощаючись втекла.

В цей ранок мій спектр звичних емоцій зламався й повернув мене в підлітковий вік. Так нервувати та не знати куди себе подіти. Ніби ніколи з дівчиною та мамою за одним столом не сидів. Суцільний сором. Я вже відчуваю, як мене обговорюють на сімейному обіді. 

Та додалося бажання звільнити одного з найстаріших працівників. Дядя Валера має явний талант ускладнювати мені життя цього місяця. Можливо Ліля давала йому уроки. Й ще з’явилося бажання звільнити Маргариту, де тільки вона ті папери знайшла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍