Читати книгу - "Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна"

отець Бравн у своїх важких черевиках встиг повернутися, Сеймор метався по кімнаті, шукаючи свою зброю. Та він ще не встиг знайти кинджал або якусь иншу зброю, як за дверима почувся тупіт, і з’явилося квадратне обличчя капітана Катлера. У руках він безглуздо стискав букетик конвалій.

— Що це? — вигукнув він. — Хто це там, у провулку? Це знову ваші витівки?

— Мої витівки! — прошипів його блідий суперник і зробив крок уперед.

А тим часом отець Бравн вийшов у провулок, подивився в один з його кінців і швидко попрямував туди, де щось помітив.

Инші чоловіки припинили сперечатися і кинулися за ним. Катлер встиг вигукнути услід священикові:

— Що ви тут робите? І хто ви?

— Мене звати отець Бравн, — сумно промовив священик, потім він схилився над чимось і відразу ж випростувався. — Міс Ровм просила мене прийти, і я поспішав, як міг. Та все-таки я спізнився.

Троє чоловіків подивилися вниз, і у цих вечірніх відблисках сонця принаймні для одного з них життя завершилося. Проміння лягало провулком, наче золота стежина, а посередині цієї стежини лежала Аврора Ровм, її блискуче зелене вбрання мало золотавий відтінок, а обличчя було повернене вгору. Плаття було роздерте, праве плече оголене, однак рана, з якої текла кров, була з иншого боку. Мідний кинджал лежав на відстані одного ярда від убитої.

Якусь мить усі мовчали, і було чути, як десь на Черрін-Кросс сміється квіткарка, а на одній з вулиць, які виходять на Стренд, хтось нетерпляче насвистує, чекаючи на таксі. І раптом капітан у спалаху гніву або ж просто вдаючи гнів, ухопив за горло Вілсона Сеймора.

Сеймор безпристрасно дивився на капітана.

— Ви не мусите мене вбивати, — байдужим голосом промовив він. — Я сам це зроблю.

Капітан завагався, і його рука опустилася, а Сеймор додав з тією ж холоднокровною відвертістю:

— Якщо мені не вистачить мужности заколоти себе кинджалом, то впродовж місяця я знищу себе за допомогою вина.

— Мені одного вина буде замало, — відповів Катер, — та перш ніж я вмру, хтось заплатить кров’ю за її смерть. Не вита мені видається, я знаю, хто.

І перш ніж вони зрозуміли, що він має на думці, капітан схопив кинджал, підбіг до дверей у костюмерну Бруно, виламав їх і опинився навпроти актора. І саме в цю мить з костюмерної вийшов старий Паркінсон, як завжди, шкутильгаючи. Він побачив труп, похитуючись, підійшов ближче, його обличчя засіпалося, і він, знову похитуючись і шкутильгаючи, пішов у кімнату Бруно і сів у крісло з м’якими подушками. Отець Бравн підбіг до нього, не звертаючи уваги на капітана Катлера та прославленого актора, які вже почали видирати один в одного кинджал. Сеймор, який, попри все, намагався зберігати бодай крихту здорового глузду, стояв у кінці провулка і кликав поліцію.

Коли поліцейські врешті прибули на місце злочину, їм довелося розбороняти двох чоловіків, що вчепилися один в одного, наче мавпи. Після декількох запитань для протоколу вони заарештували Ісидора Бруно, якого оскаженілий суперник звинуватив у вбивстві. Сама думка, що злочинця впіймав відомий національний герой, була більш ніж переконливою для поліції, яка, як відомо, чимось подібна до журналістів. Вони зверталися до Катлера з урочистою уважністю і помітили, що у нього на руці є невелика рана. Коли Катлер тягнув Бруно через перекинутий стіл та крісло, то актор зловчився вихопити кинджал і вдарити капітана трохи нижче зап’ястка. Це була невеличка подряпина, та поки розлюченого арештованого не вивели з кімнати, він дивився на кров, і на його обличчі блукала зловтішна посмішка.

— Погляньте, який він кровожерливий, хіба ні? — довірливо промовив констебль до Катлера.

Катлер не відповів, а за мить промовив:

— Потрібно подбати про… про померлу, — останні слова він промовив беззвучно.

— Про двох померлих, — відізвався з кутка кімнати священик. — Цей бідолаха був уже мертвий, коли я підбіг до нього.

Отець Бравн стояв і дивився на старого Паркінсона, який виглядав як чорна безформна маса у розкішному кріслі. Він також віддав належну данину померлій, і зробив це доволі красномовно.

Першим порушив тишу Катлер, а в його голосі почулася дещо неотесана ніжність:

— А я йому заздрю, — хрипло промовив він. — Я пригадую, як він завжди дивився на неї, куди б вона не йшла. Вона була для нього повітрям. Він залишився без повітря і помер…

— Ми всі померли, — дивним голосом промовив Сеймор, дивлячись кудись на вулицю.

Вони попрощалися з отцем Бравном на розі вулиці, вибачаючись за те, що йому довелося бути свідком такої події. Обличчя в обох були трагічні й дещо загадкові.

Мозок низенького священика завжди нагадував заячі тунелі, якими несподівані думки гасали настільки швидко, що він не завжди встигав їх упіймати. І ніби білий хвостик зайця-втікача, промайнула думка про те, що горе цих чоловіків очевидне, а от невинність — доволі сумнівна.

— Буде краще, коли ми всі підемо звідси, — слова важкувато давалися Сеймору, — ми допомогли всім, чим могли.

— Не знаю, чи ви мене зрозумієте, — тихо промовив отець Бравн, — коли я скажу, що ви зробили все, аби нашкодити.

Обоє здригнулися, ніби відчули свою провину, і Катлер різко запитав:

— Кому нашкодити?

— Собі, — відповів священик. — Я не став би збільшувати вашу скорботу, та я не можу не попередити вас. Це було б просто несправедливо. Якщо актора виправдають, то у вас всі шанси потрапити на шибеницю. Мене, швидше за все, викличуть у якості свідка, і мені доведеться розповісти, що ви обоє, коли почувся крик, вбігли у кімнату, наче навіжені, і почали сперечатися через кинджал. Згідно з моїми словами, вбити Аврору Ровм міг кожен із вас. Ви зашкодили собі, до того ж у капітана Катлера поранена рука.

— Зашкодили собі! — презирливо відповів капітан. — Та це ж звичайна подряпина.

— Так, але вона кривавила, — киваючи, додав священик. — Зараз на кинджалі є кров, це ми бачили. Та ми ніколи не дізнаємося, чи на ньому була кров до цього.

Усі замовкли, а потім відізвався Сеймор, і його голос був зовсім иншим, ніж зазвичай:

— Але у провулку я бачив якогось чоловіка.

— Так, я знаю, — цілком байдуже відповів отець Бравн, — капітан Катлер також його бачив. Ось це і є невірогідно.

І перш ніж вони збагнули, що він має на увазі, й зібралися з думками, священик ввічливо вибачився і пішов собі, тримаючи в руках стару обшарпану парасолю.

У сучасних газетах все влаштовано так, що найчесніші й найважливіші новини належать поліції. Якщо у двадцятому столітті вбивства займають важливіше місце, аніж політика, то це має вагомі аргументи: вбивство — це набагато серйозніша тема.