Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хлопчина-паж приніс срібний тазик з теплою водою, ми помили руки і витерли їх білою полотняною серветкою, перекинутою через його ліву руку. Тим часом жінка розставила на столі прибори та блюдця з закускою й розкоркувала пляшку, перед тим обтерши її від пилу.
— Мене звуть Суальда, я служу в цьому домі, — сказала вона, коли ми влаштувалися за столом. — А це мій онук Шако.
Хлопець знов уклонився, поставив тазик на підлогу перед каміном і, за знаком своєї бабці, вийшов з кімнати, перш ніж ми здобулися на відповідь.
— Дуже мило, — нарешті озвалась Інна. — А чи не скажете ви нам, якщо ваша ласка, чиєю гостинністю ми маємо честь користатися?
— Пані питає, хто господар Кер-Маґні? — уточнила служниця, наповнюючи кришталеві келихи.
Я пригубив келиха — в ньому було чудове червоне вино багаторічної витримки. Завваживши, либонь, вираз задоволення на моєму обличчі, Суальда прокоментувала:
— Врожаю 1935-го року Божого з королівських виноградників, що на острові Святого Стефана Ленського… То ви питали, пані…
— Кому належить цей будинок, який ви назвали Кер-Маґні? В латині „magnі“ — родовий відмінок слова „magnus“, що перекладається як „великий“. Отже, Кер-Маґні — Дім Великого?
— Я не знаю латини, перепрошую панство, — відповіла Суальда. — Покуштуйте цей салат, я приготувала його за власним рецептом. І оцей сир — такий роблять лише в Толерсі, а попит він має в усьому світі, навіть розпещені вельможі з Вічного Міста ладні платити за нього грубі гроші.
— Справді смачний, — погодився я. — Однак повернімось до Кер-Маґні. Певне, його господар — велика людина.
— Атож, пане, велика. Раніш Кер-Маґні й усі землі Ланс-Оелі були особистою власністю милостивого пана верховного короля… — а трохи повагавшись, вона додала: — Царство йому небесне.
— Він помер?
Суальда стримано знизала плечима.
„Вона щось приховує“, — констатувала Інна.
„Мені теж так здається“.
„Верховний король! Отакої! Тепер, мабуть, Кер-Маґні належить одному з принців королівського дому“.
„Але якого королівського дому?“
„Мабуть, Верховного“.
„А що це таке?“
„Хіба я знаю…“
Цієї миті до кімнати ввійшов Шако з тацею, на якій стояла срібна супниця. Суальда поставила її на стіл і зняла кришку — в повітрі запахло борщем.
— Його величність особисто навчив мене готувати цю страву, — сказала вона. — Торік він побував у якійсь заморській країні й привіз звідти рецепт цього борша. — (У коруальській мові не було звуку „ч“). — Сподіваюся, вам сподобається.
„Боюсь, Владику, це не простий збіг обставин“, — зауважила Інна.
„Про що ти?“
„Про борщ — ви з ним разом опинилися на чужині в одному й тому самому місці“.
Я так і не збагнув, жартує Інна чи говорить серйозно. Вона не любила борщ і не вміла його готувати — я маю на увазі справжній, український, а не ту юшку, яка гучно зветься польським борщем. Це, на мій погляд, був єдиний її недолік. А в усьому іншому Інна — ідеальна дружина.
Борщ був смачний, дарма що Суальда, як на мене, передала йому прянощів.
— Чудово! — похвалив я. — Ви дуже добре готуєте борщ.
— Чуєш, бабцю, — обізвався Шако; нарешті ми почули і його голос — приємний хлоп’ячий тенор з басовитими нотками підлітка. — Пан сказав „борштш“. Я був правий, а ти мені твердила…
— Не базікай! — гримнула на нього Суальда. — Забирай борш і неси гуску.
Вона тицьнула йому в руки супницю. Набурмосений Шако подався до дверей, та перше ніж вийти, повернув голову і за спиною Суальди показав їй язика.
Інна весело пирхнула:
„Дуже милий хлопець“.
„Еге ж. На моє щастя, надто молодий для тебе“.
„Не блазнюй, Владику!“
„Ні, я серйозно. Він красунчик. Трохи підросте, стане справжнім серцеїдом… А втім, повернімося до наших баранів. Що сталося з тим королем? Ти запитаєш чи я?“
„Краще я…“
— Суальдо, ви…
— О, пані, я не заслуговую на звертання „ви“ з вашого боку.
— З якої це…
„Інночко, — спинив я її, — не забувай, що ти в чужому монастирі. Суальда краще знає тутешні правила, і якщо каже, що не годна чогось, то так воно і є. В кожнім разі, вона служниця, а ти в її очах — вельможна пані“
„Все гаразд, Владику. Я все розумію. Просто трохи розгубилася. Звертатися на „ти“ до літньої жінки, яка називає мене пані…“
— …Гаразд, Суальдо. Ти сказала „царство йому небесне“. Отже, верховний король помер?
Жінка зітхнула:
— Я, ласкаві панове, лише проста служниця, і не мені судити, чи може вмерти Великий Метр, чи ні.
„Метр!!! Ти чула?!“
„Невже це той самий колишній господар Леопольда?“
„Здається, він…“
— То ти сказала „Метр“, Суальдо?
— Атож, пані, верховний король.
— Його так звали? — запитав я.
— Ні, пане, так його називали.
— А як же його звали?
— От цього я не знаю, панове. За все своє життя я не зустрічала жодної людини, яка б це знала. Ще за діда мого прадіда милостивого пана короля звали тільки Метром. З давніх давен він правив світом, отож, боюсь, його хрещене ім’я вже забулося.
— Ти кажеш про нього в минулому часі, — зауважила Інна.
Суальда здивовано підвела брови:
— У минулому? Перепрошую пані, як це я кажу в минулому? Я ж вам зараз кажу?
„Сили небесні! — заволав я в думках. — Таж вона дурна, затуркана селючка!“
„Не думаю, — сказала Інна. — Вона дуже вміло уникає прямих відповідей“.
„Хитрість — ще не ознака великого розуму“.
„І все ж вона знає більше, ніж удає“.
„От цього я певен“.
Шако припер здоровенну тацю з запеченою гускою, смаженою картоплею у фритюрі, тушкованими грибами в соусі та ще кількома стравами, назв яких ми не знали.
— Ще буде суничне морозиво та гарячий шоколад на десерт, — сказала Суальда. — І це, на жаль, усе. Ви вже даруйте, ласкаві панове, але поява ваших милостей була така несподівана, що я не встигла підготуватись як годилося б.
— Та пусте, — розгублено промимрив я. „Оце так! Тут годують, як на забій“
„А як же інакше, — спокійно відповіла Інна. — Це ж маєток верховного короля. Видно, Метр був справжній Лукул… Чи, може, його гості були неабиякими ласунами“.
— Обіцяю, що ввечері, — між тим провадила Суальда, — я виправлю свій недогляд.
Уявивши, яка тоді буде вечеря, я ледве не застогнав.
Певний час ми їли мовчки. Усі страви були надзвичайно смачні, тож
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко», після закриття браузера.