Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

вікна горища свого будинку (дядя Ваня називав це не горищем, а «мізінінчиком», чи то від «мезоніна», чи від «мізинчика», так і повелося) Віталій інколи спостерігав за сусідським подвір’ям у бінокль. Звичайно, коли випадав вільний час. І коли сюди приїздила Ліна.

На Великдень чоловіче нічне застілля з Деном і Зоричем було нетривалим. Хлопець заснув нанизу, а вони із Зорким піднялися в «мізінінчик». Капітан влігся на широкому й високому матраці, придивляючись до дерев’яної скісної стелі, хоч на ній, звісно ж, нічого не було намальовано. Вітася сидів на старому віденському стільці, біля підвіконня. Тут лежав бінокль, і він час від часу підносив шкельця до очей, дивився в темряву.

«Бо серце було там, на сусідському подвір’ї» — пхе, зависокі слова. Але ж, але ж…

Ні, Віталій не давав би голови навідріз, що спостерігав уважно і бачив на сусідському подвір'ї геть усе протягом тривалого часу. Тим не менш, ніби відчував, що Ліна всередині будинку. Уже на сірому світанні, під дощем, у клейончастій накидці, в гумових чоботах на босі ноги, сусідським подвір’ям прочалапав Ігор, до дерев’яної дискретної споруди, туди-назад. «Наше покоління відрізняється від батьків і тим, що не бажаємо сцяти біля паркану, навіть дощової ночі. Може, не покоління, а окремі індивіди? А може ми просто не розуміємо насолоди змішати свої гарячі потоки із небесними, прохолодними?»

Стривайте, ще до цієї мокрої філософії, до початку світання, до пробіжки Ігоря — спостерігач таки бачив на подвір’ї сусідів дещо незвичне. І про це він також розповість шановній Лободі.

Загалом, надвечір’я дня, коли пролунала разюча звістка про смерть Сергія, було позначене для Соломії тет-а-тетами. Й не лише із фермером.

А день був складний. Візит Королеви — болючим. Вони сиділи під шовковицею, коли водій Романії Василівни нарешті покинув розпечену автівку, у дворі змочив обличчя криничною водою, довго пив її. І Соломії пригадалося хороше, з минулого літа у Нижніх Боках.

Тоді Дарка видала сольний номер у кафешці в центрі К. Лесечка відпустила дочку в місто з тьотьою Солею, по гостинці. Соломія замовила малій збиті вершки, і уже кілька разів питала її — «пити хочеш? Нині жарко, подумай, і скажи, що питимеш, подивися, може, ту зелену водичку, може жовту, або сік?» Лобода не звикла відповідати за малечу, й у нечастих походах з Даркою без Лесечки, смикалася, чи не жарко або чи не зимно дитині.

І тут Дарина, усе обдивившись, подумавши — вимовила дзвінко, як зі сцени: «питки хочу, але не того, а тільки нашої води з криниченьки!» Біля ляди сьорбав каву старенький пан, із вусами, форму яких деякі нахаби називають «плач за Україною». Почувши, він випав від захвату в осад: «Яке дитя! Так-так, лише з нашої криниченьки… І чую це не десь, а в рідних місцях Кобзаря!»

Дарка ж, звичайно, глибоких думок у свій питний вибір не вкладала.

Правда лишень у тім, що тутешня кринична вода справді була дивовижно смачною, Лобода не пила такої ніде більше.

Водій міцно потер обличчя долонями. Романія Василівна попрощалася з усіма, важко опустилася на заднє сидіння, і неасфальтований шлях у напрямку до шосе злегка закурився за автівкою.

Лесечка була коло Ігоря у маленькій спальні, після його повернення з міліції, після усіх кошмарних розмов («Мамо, пробач мені — Давно пробачила — Знову не розумієш, не за те, про що ти подумала, а що Сіренького — ось так, а я не знав, і потім на березі, також… Не впізнав»).

По Дарку й Богдана прийшов сором’язливий Ден, знову забрав їх до лошати, і Ліна нічого на це не сказала.

Вона підійшла до лави під шовковицею, кишнула Зайця. «Соломіє, я можу поговорити з тобою?»

* * *

Звичайно, була й чергова нарада на вечірньому ґанку.

— Знаєш, Зайцю, що побачив Віталій у нашому подвір’ї у ніч на неділю? У бінокль. Дощ уже ішов, а в нас рухалося дивне світло.

Сусіда розповів Соломії, що почав придивлятися, й ось що розгледів. Подвір’ям пересувався чоловік. Незле екіпірований, має ліхтарик на лобі, туристи собі такі чіпляють. І ось, світло рухається, але не до ґанку. Убік. У бік майстерні? Цілком можливо. Так, він упевнений, що це був чоловік — темрява, мряка, проте ж, плечі, зрештою, рухи.

«Ні, шановна Лободо, не подібний ні до Ігоря, ні до того вашого Зайця. Чи взагалі до когось подібний? Знаєте — так. Можливо. Є одна деталь, штришок. Втім, казати зарано. Мені здається… Та мало що там мені здається…»

Віталій далі не дивився. «Я ж не думав, що на ранок матимемо подію, і кожна дрібниця важитиме. А тоді Зоркий щось до мене сказав, я від вікна відвернувся, ага, ми вирішили піти униз, по каву».

—  І, Зайцю, я тоже бачила дещо дивне. Не тоді вночі, а нині, коли вже Романія Василівна поїхала. Ми усі в напівшоці, а тут намалювався Степан Петрович. Шукав за Ліною, але, знаєш, якось ненаполегливо. Бо чи Лесечка, чи я, сказали йому, що вона скоро повернеться, вона тоді за дітьми до Віталія пішла. Він чекати не став. Але не поїхав. Стривай, так, Лесечка уже сиділа з Ігорем у спальні. Так батько Ліни, тимчасом, через кухню — й у Лінчину кімнату. Та у тім-то й справа, що не заглянув, аби просто пересвідчитися, що її нема! Зайшов, причинив за собою двері, побув там, а далі — без допобачення, на ґанок, на вулицю, до велосипеда. І ось я тепер думаю, що треба знайти слушну хвилину, та…

Розділ 14

«Нищу і нищитиму тих, хто може забрати мене від Батька чи забрати Батькову любов від мене. Але я спинюся, коли нарешті мене віддадуть Батькові, він заховає мене, ніхто не знатиме, де, він впустить тільки лікарку, що вміє дивитися у вічі, і я спинюся, і я забуду про кров…»

(Із записів хтозна-кого).

А ще, після вечора тет-а-тетів, Лобода сказала Зайцеві, що не зовсім второпала, чому людям закортіло висповідатися саме їй. «Ну, Лесечка, це як завжди, це у наших рамках. Але фермер? І, найдивніше, відморожена Ліна?»

— А це тому, що ти у нас мамця. Така собі Коза, а навколо семеро козенят! Мама-коза. Так, коза-а-а… Тримайте мене двоє, один не втримає, коза Соломія!

— Зайцю, я тебе щодо кози не просікаю, припиняй дурні ржаки…

Лесечка, заплакана (молодець, не на публіку, як завжди вона мужня, ця маленька Мишка, проте, сьогодні зовсім