Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

і висипав гроші на долоню. Деякі монети покотились з рук на землю й лягли коло Данилових ніг. Жандарм хотів кинутись піднімати, але офіцер закричав:

— Оставь!.. Пусть... Это им... Бей!.. Вот все дам, бей! — Рука з грішми йому дрижала, вуса розкудовчились, а очі вперто вп’ялись у переднього. — Все дам!.. Дай в рыло!

Передній глянув на Данила. Данило якось прудко зиркав то на гроші, то в землю, то на гроші, то знов у землю.

— Да бейте, дураки! — нетерпляче скрикнув гарненький офіцер. — Да идите себе ко всем чертям! Бери деньги и бей! — звернувся він до переднього.

— Ну, кто ударит, тому все даю! — крикнув офіцер з пишними вусами. — Ну?

Всі замерли. Передній якось криво посміхався, щось шепотів, Данило сопів носом, панії і старенький панок з жадним напруженим інтересом ждали.

— Ну? — хитнув офіцер рукою. Монети брязнули на РУЦІ-

Три сірі постаті, як за магнітом, повернули на брязкіт голови, і на сірих, висмоктаних голодом обличчях виступило ще більш щось неспокійне, щось несміливо-жадне. Данило переступив з ноги на ногу й важко сопнув носом. Задній присунувся ближче.

— Ану, интересно!.. — сладострасно прошепотіла пані з мрійними очима і присунулась ще ближче, жадно водячи очима по спійманих.

Офіцер знову брязнув грішми, мовчки посміхаючись.

— Ваше благородіє!.. — з мукою схлипнув передній. — Здєлайте милость, пожертвуйте так. Голодні ж ми... Дітки у нас... Ваше благородіє!

Данило ворухнувся. Передній насторожено глянув на його й замовк, прудко, неспокійно бігаючи по всіх очима.

— Не-ет, дай в рыло...— посміхнувся офіцер і знову брязнув грішми. І п’яні, ситі очі його задоволено ходили по голодних, напружених постатях трьох сірих спійманих людей. А сірі спіймані люди знову заворушились, знову насторожено, боячись зустрітись поглядами, забігали очима й мовчки стояли проти панів з масляними очима, повними жадності.

Раптом Данило повернувся до переднього і, не дивлячись на його, глухо бовкнув:

— Бий, Семене...

Передній одступив навіть назад...

— Нічого, бий!.. Давайте гроші...— повернувся Данило до офіцера.

— Нет, сначала в рыло, — п’яно хитнувся офіцер.

— Ну!.. — сопнув якось Данило і, розмахнувшись, вдарив Семена по лиці. Потім зразу ж поспішно одвернувся і глухо бовкнув до офіцера: — Давайте! Вдарив...

— Нет, подожди! Теперь он тебя!

— Конечно! — з захопленням підхопила пані з мрійними очима.

Данило круто повернувся до Семена, який якось криво посміхався, і, дивлячись убік, жорстко промовив:

— Бий і ти!..

Семен зам’явся.

— Та бий! — злісно рявкнув Данило. — Чого там ще. На!

Пани жадно дивились. Передній розвів руками, потім

підняв одну руку й несміло вдарив Данила по лиці. Данило знов зараз же повернувся до офіцера і, понуро глянувши на його, бовкнув:

— Вже!

— Ну, вот! — задоволено посміхнувся офіцер і, піднявши руку, струснув гроші на землю.

— Собирайте!

Семен, Данило й задній дядько поспішно нахилились і, жадно хапаючи монети, стали повзати по землі під ногами жандармів, панка та паній, одпихаючи один одного, сварячись і навіть видираючи один у одного.

А пани стояли над ними, навмисне одпихали в другий бік монети і, хльоскаючи з задоволенням в долоні, кричали:

— Браво!.. Бр-раво... Так! Не поддайсь!

Зорі сумно дивилися з темного неба і крізь листя здавались заплаканими; цікавий вітер боязко шелестів у віттях, а метелики, не звертаючи уваги ні на крик та сладострасне хльоскання ситих, п’яних людей, ні на повзаючих, голодних, сірих людей, літали й бились об скло, вперто лізли на вогонь, і падали, і повзали, і знов летіли на вогонь.

«МАЛОРОС-ЄВРОПЕЄЦЬ»

Я їхав в село Бідненьке за репетитора до панка Коросте-нка і, як подоба кожному репетиторові, їхав на драбинчастому возику, запряженому якоюсь гострозадою й гостроголовою конячинкою з коротенькими, лахматими ніжками й великим черевом, що робило її дуже схожою на мишу.

Мало накочена дорога була труська, сонце палило, як з печі, а я на своєму возику, як карась на сковороді, смажився, обливався потом, вертівся, хапався за боки й проклинав і возика, й себе, й того чорта, який надав мені їхати до якогось там пана вчити паненя; і не хотів я вже ні пана з його рекомендованим мені демократизмом, українством, лібералізмом, ні заробітку, ні сільського покою, ні всього того, що спокусило мене їхати до його й терпіти муки їзди на драбинчастих возах. Але конячинка тим часом тюпала собі, й години через чотири ми вже були в Бідненькому.

Була неділя. Коло одної хати на вулиці й на подвір’ї стояла, сиділа й навіть лежала ціла юрба дядьків, жінок, парубків, дівчат, дітей. Всі були червоні, спітнілі, у деяких лікті були перев’язані хустками. Вони всі разом кричали, обнімались, сміялись, співали; якась стара баба, високо піднявши спідницю, заносисто танцювала, а круг неї реготали й грали на губах. На самій дорозі стояв розпатланий дядько: широко розставивши руки, наче граючи в «куці-баби», він раптом робив кілька хистких ступнів у один бік і зупинявся; потім, схиливши, як бик, голову, немов роздумуючи і щось бурмочучи, він кидався в другий бік і знову зупинявся хитаючись.

На воротях стирчало гілля, обвішане червоними стьожками й перев’язане хусткою.

— Свадьбу грають, — суворо сказав, неначе одрубав, мій возниця й, обминувши розпатланого дядька, хльоснув по конячинці.

— Стій!.. Стій!.. — вмить вчулось за нами.

Ми озирнулись. За возом біг якийсь дядько в шапці з перев’язаною рушником рукою, з пляшкою й чаркою в руках і кричав щось.

Возниця припинив трохи конячинку.

— До... до пана... нашого... їд... їдете? — хакаючи, підбіг до воза дядько.

— До пана. Вчителя ось... везу... А що? — незадоволе-но буркнув возниця.

— А-а!.. — протягнув дядько, дивлячись на мене мутними очима й дихаючи горілкою. — Вчителя?.. До панича?.. Так... верно! На дохтура, стало бить? Упо... употребительно! Но тольки за польтіник не підем... Так панові й расположіть... Забастовка!.. Депутація, одним словом!.. Значить, польная депутація... і нікаких... Руб давай, і... квит! Верно я говорю? Кирило, верно я говорю?

— Верно, верно... Но! — шарпнув віжками Кирило.

Дядько ще біг за нами й щось старався вияснить, але

хутко одстав, і ми, повернувши за ріг, опинились на вулиці, що впиралась в панський будинок з тополями й терасою; а через кілька хвилин в’їжджали в ворота економії.

На подвір’ї було безлюдно й тихо, тільки коло загону стояли дві робітничі постаті й, спершись ліктями на тин, лузали насіння. Вони не ворухнулись.