Читати книгу - "Салимове Лігво"

class="p">Річі важко зіп’явся на коліна; Марк утиснув свої коліна Річі в боки, як той вершник на коні без сідла, і втримався на його спині. Обоє були в пилюці, але Річі мав вигляд знач­но пошарпаніший. Обличчя в нього було червоним і напруженим, очі вибалушені, на щоці подряпина.

Він спробував скинути Марка через плече, і Марк знову підсмикнув угору його руку. Цього разу Річі не скрикнув, він зарюмсав.

— Проси пощади або, хай допоможе мені Бог, я її зламаю.

Сорочка Річі висмикнулася зі штанів. Він відчував, як пече його подряпаний живіт. Він почав ридати і вихилятися з боку на бік. І все одно цей ненависний чотириокий педик залишався на його спині. Рука до ліктя в нього була крижаною, а плече горіло вогнем.

— Злізь із мене, курвий ти сину! Ти нечесно б’єшся!

Вибух болю.

— Проси пощади.

— Ні!

Він втратив рівновагу, соваючись на колінах, і повалився лицем у пилюку. Біль у його руці був паралізуючим. Він ковтав пилюку. Пилюка була в його очах. Він безпорадно дригав ногами. Він вже забув, як воно, бути величезним. Він забув, як здригається під його ногами земля, коли він іде. Він забув, що хоче курити «Кемел», коли виросте, точно як його старий.

— Пощади! Пощади! Пощади! — заволав Річі.

Він так почувався, що міг би, ридаючи, просити пощади годинами, цілими днями, якщо це поверне йому руку.

— Скажи: я великий огидний шматок лайна.

— Я великий огидний шматок лайна, — прокричав Річі в пилюку.

— Гаразд, цього достатньо.

Марк Петрі зліз із нього і завбачливо відступив поза досяжністю Річі, поки той підводився. Кульші в нього боліли від стискання противника. Він сподівався, що вся бойовитість із Річі вивітрилася. Якщо ні, бути йому добряче побитому.

Річі звівся на рівні. Він роззирнувся довкола. Ніхто не зустрівся з ним поглядом. Усі відвертались, повертаючись до того, що робили перед тим. А той смердюк Ґлік стояв з цим підаром і дивився на нього так, наче той був якимсь божеством.

Річі стояв самотній, ледве здатний повірити, як швидко відбулася його руйнація. Обличчя в нього було вкрите пилом, окрім чистих доріжок, промитих сльозами люті й сорому. Він зважав, чи не кинутися йому на Марка Петрі.

Утім, його сором і страх — нові, сяючі і величезні — цього не дозволяли. Поки ще ні. Рука йому боліла, як гнилий зуб. Курвий син брудний перебієць. Якщо я коли-небудь підловлю тебе і повалю…

Але не сьогодні. Він відвернувся і пішов геть, і земля анітрохи не здригалася. Він дивився в землю, щоб не дивитись нікому в обличчя.

Хтось засміявся в дівчачому гурті — високий, насмішкуватий звук, що з жорстокою ясністю далеко рознісся в ранковому повітрі.

Він не підвів очей, щоб побачити, хто з нього сміється.

  10

11:15 ранку.

Міське сміттєзвалище Єрусалимового Лігва колись було звичайним старим гравійним кар’єром, допоки у 1945 році його не виснажили, докопавшись до глини. Містилося воно наприкінці відгалуження, яке вело туди від Бернс-роуд за дві милі після цвинтаря Злагідний Пагорб.

Звіддалік Даду Роджерсу було чутно буркотіння і кашель газонокосарки Майка Раєрсона. Але невдовзі ці звуки буде притлумлено тріскотінням полум’я.

Дад служив доглядачем звалища з 1956-го і його щорічне перепризначення на міських зборах було одностайно схвалюваною буденною справою. Він і жив при звалищі в акуратній, критій толем халабуді з табличкою «Доглядач Звалища» на косо навішених дверях. Три роки тому він випросив собі у виборних просто космічний обігрівач і полишив свою квартиру в місті назавжди.

Був він горбанем з курйозно схиленою набакир головою, яка надавала йому такого вигляду, ніби Бог наостанок його роздратовано смикнув, перш ніж дозволити Даду з’явитися в цей світ. Руки у нього, які по-мавпячому звисали ледве не до колін, були дивовижно сильними. Знадобилося четверо чоловіків, щоб завантажити до панельного фургона старий підлоговий сейф, коли його вивозили сюди з реманентної крамниці, де завели собі новий, стінний. Коли сейф там поклали до фургона, машина помітно присіла на колесах. Але Дад Роджерс витяг його самотужки — жили на шиї здуті, вени на лобі випнуті, а передпліччя й біцепси, як сині троси. Він самотужки перекинув той сейф через східний край.

Дад любив своє звалище. Він любив ганяти дітей, які приходили сюди трощити пляшки, і любив спрямовувати машини зі сміттям до тих місць, де його належало скидати цього дня. Він любив перебирати тутешній непотріб, що було його привілеєм як доглядача. Він гадав, що з нього глузують, коли він ходить по горах сміття в своїх бахилах і шкуратяних рукавицях, з пістолетом у кобурі, з мішком через плече і кишеньковим ножем у руці. Нехай собі глузують. Тут траплявся в електричних шнурах мідний дріт, а інколи цілі мотори з неторкнутою в них мідною обвиткою, а в Портленді за мідь давали добру ціну. Тут були старі письмові столи, і стільці, і дивани, різні речі, які можна було лагодити і продавати торговцям антикваріатом на шосе №1. Дад обшахраював тих дилерів, а дилери обшахраювали літніх туристів, ну хіба не чудово, що ось таким от чином крутиться і крутиться цей світ. Якось два роки тому він знайшов ліжко з шишечками, тріснуте, з розваленою рамою, і продав його за дві сотні баксів одному гомосеку з Веллза[61]. І гомик був в екстазі від новоанглійської автентичності того ліжка, не знаючи, як ретельно Дад стирав наждачним папером клеймо «Зроблено у Ґранд-Репідсі» на задньому боці узголів’я[62].

У дальнім кінці звалища були старі машини — «бюїки», «форди», «шеві» і всякі-різні, і Боже мій, яких тільки деталей не залишали люди в своїх автівках, коли їх позбавлялися. Найкраще — це радіатори, але добротний чотирикамерний карбюратор тягнув на сім доларів, після того як його вимочити в бензині. Не кажучи вже про вентиляторні паски, кришки трамблерів, лобове скло, керма та підлогові килимки.

Так, звалище було чудовим місцем. Звалище було Діснейлендом і Шанґрі-Ла, два в одному заразом. Але навіть не гроші, заховані в чорній коробці, закопаній у землю під його м’яким кріслом, були тут найкращою принадою.

Найкращим тут були вогнища — і пацюки.

Дад випалював частини свого звалища по неділях і середах зранку, і ввечері — по понеділках і п’ятницях. Вечірні вогнища були найгарнішими. Він любив те сутінкове, трояндове жевріння, що розквітало з зелених пластикових пакетів та усіх тих газет і коробок. Але ранкові вогнища були кращими через пацюків.

Зараз, сидячи в своєму м’якому кріслі і дивлячись, як вогонь займається і починає гнати в повітря масний чорний дим, відганяючи вище до неба чайок, Дад розслаблено тримав у руці свій влучний пістолет .22 калібру і чекав, коли полізуть пацюки.

Коли вони вилазили, то вилазили батальйонами. Великі, брудно-сірі, рожевоокі. Дрібні блохи та кліщі вистрибували на їхніх шкурах. Їхні хвости тягнулись за ними, наче товсті рожеві дроти.

Дад любив стріляти пацюків.

— Даде, ти купуєш таку тьму-тьмущу набоїв, — казав у реманентній крамниці своїм соковитим голосом Джордж Міддлер, підсовуючи йому по прилавку коробки «ремінгтонів». — Це місто платить за їх?

То був старий жарт. Кілька років тому Дад подав замовлення на придбання двох тисяч набоїв .22 калібру з експансивними кулями, але Білл Нортон сердито вигнав його геть.

— Еге ж, — зазвичай відказував Дад. — Ти сам знаєш, Джордже, що це чисто