Читати книгу - "Чому люди тупі? Психологія дурості"

відбувається 1968 року на багатій віллі на Лазурному березі, режисер «нової хвилі» щойно доклався до дострокового закриття Канського фестивалю. Захисник народу, революціонер, він дорікає своїй подрузі через її буржуазну засмагу і пояснює враженим друзям свій проект очищеного кіно, без сценарію, без зірок і без хитрощів. Коли один з його друзів ущипливо додає «і без глядачів!» — геній наражається на здоровий глузд садівника вілли (з яким він не вітався): той щиро каже йому, що любить ходити в неділю в кіно, щоб отримати задоволення, відволіктися й помилуватися.

Італійський економіст Карло Марія Чиполла у своєму знаменитому есеї, написаному за один вечір, пояснює нам «Фундаментальні закони людської тупості». З допомогою схеми він показує крайню небезпеку тупості: будь-яка справа з дурнем веде вас обох до катастрофи! Угода між двома розумними особами продуктивна для обох сторін; бандит обкрадає вас, але він менш небезпечний, ніж дурень, бо цей останній втягує вас за собою в згубну спіраль: він пиляє гілку, на яку ваша угода вас разом посадила.

Тому надважливо їх розпізнати, перш ніж дійде до таких крайнощів. Але завдання надзвичайно небезпечне! Соціолог Крістіан Морель дає в своїх творах про абсурдні рішення кілька порад, як можна спробувати уникнути згубних наслідків дурості: створити групу експертів, зв’язаних радше взаємоповагою, ніж підпорядкуванням одному шефові; відмовитися від ієрархічної структури чи змінної ієрархії; залучити процедуру «адвоката диявола», що дозволяє заперечення, стимулює критику і гальмує конформізм; не поспішати: коротко кажучи, це в якомусь сенсі, власне демократія, в якості рішень якої ніхто (або принаймні менше 50 % населення) не сумнівається.

Але спершу як заспокоїти себе щодо власної особи? «Дурень ти чи ні, ти завжди для когось дурень», — застерігає П’єр Перре, але сумнів у собі — це добрий знак, який означає здатність до самоаналізу, отже, й до самокритики, що свідчить про розвинуті пізнавальні здібності. Що менше знань, то більше переконань, каже нам Борис Цирюльнік. Зворотне також правильне: що більше знань, то більше сумнівів. То більше накопичених спогадів, то більше наш мозок матиме елементів у своєму розпорядженні, щоб діяти обережно й розважливо. І, добре пошукавши, заявляє знов-таки П’єр Перре: «…ми завжди відчуваємо полегшення, надибавши більшого дурня, ніж ми є».

Про потребу в дурнях: похвала дурості

Розв’язання проблеми, без сумніву, тут! На запитання «Де в мозку розташована дурість?» — відповідь така: в мозку того, хто нагороджує ближнього такою характеристикою. Дурість вочевидь необхідна в еволюційному плані, а інакше ця вада давно б зникла! Натомість усе навпаки, бо всі переконані, що дурнів аж кишить і вони плодяться швидше за кроликів. Але як їм пощастило уникнути природного відбору з таким благеньким спорядженням? Доводиться визнати очевидне: дурні, попри небезпеку, яку вони становлять, абсолютно необхідні для виживання суспільства, яке їх леліє і цемент якого вони становлять!

Наш мозок — мозок соціальний: назвати когось дурнем означає вказати на нього пальцем і повісити табличку. Це значить довести, що здатний виявити цю рідкісну, не завжди очевидну з першого погляду ваду, як ми констатували, а також те, що сам її не маєш. Своєю чергою, це означає показати свою проникливість, що завжди тішить самолюбство і вивищує нас над визначеною жертвою.

Зазвичай ніхто особливо не заперечуватиме, і в такий спосіб ви ствердите вищий статус у групі, яка радше розділятиме вашу думку, заощаджуючи цінну енергію своїх мізків, підтримуючи їх лише в дзеркальному режимі. Інші разом з вами насміхатимуться й тицятимуть пальцем на обрану жертву, і недобрий сміх вас об’єднає. Ви утвердитесь як лідер вищої спільноти, який вміє проводити чіткий кордон, відмежовуючись від породи дурнів. Ваша компетенція швидко пошириться на інші царини. Вас слухатимуть, до ваших порад дослухатимуться, ба більше, вам підкорятимуться! Дурням нещасним доведеться вшиватися[47] або начуватися. Їм доведеться змиритися з глузуваннями і виконувати свою фундаментальну роль цапа-відбувайла. Чи наважаться вони наспівати нишком Брассанса: «Жодної користі від множини, щойно вас більше чотирьох — і ви вже зграя дурнів…»? Чи не побояться вони, щоб і собі розважитися, таємно штрикати голками вашу світлину на стіні разом з фотографіями ваших прибічників, кожну мить наражаючись на ризик, що на них донесуть і погрожуватимуть ті самі, хто їх мучив? Король, охоплений манією величі, незабаром забажає зберегти свою корону, розширити владу й панувати, не ділячись з холопами, які посадили його на трон, законно експлуатуючи їх, бо вони надто дурні. І знов-таки, за Брассансом, малоймовірно, що його скинуть!

Сучасна транспозиція твору Курбе називається «після створення», отож зображує картину після статевого акту: нове життя щойно народилось з допомогою con. Полотно покликається на фреску «Створення Адама» Мікеланджело на стелі Сікстинської капели. Бог створює людину за своєю подобою і простягає до неї вказівний палець, але Адам дзеркальним жестом, подібно ж, вказує на (чи придумує) свого творця. У Мікеланджело Бог прибирає форми мозку, який отак перебуває під прицілом вказівного пальця першої людини. А цей останній чи не намагається відповісти на запитання Жана-Франсуа Марміона? Чи творець і його творіння називають один одного дурнями? Альбер Камю безжально написав про це у «Міфі про Сізіфа»: «Або ми не вільні й Бог всемогутній відповідальний за зло, або ми вільні й відповідальні, але Бог не всемогутній». Висновки щодо нашої теми зробіть самі!

Нарешті я зрозумів своє завзяття, завзяття моїх близьких і радість усіх тих, кому я розповідав про цю пропозицію написати статтю! З огляду на брак масштабних наукових досліджень, вони мимоволі своїм сміхом (забороненим, до речі, вразливим Хорхе з Бурґоса, бібліотекарем з «Імені Рози»[48]) дали мені ключ до походження світу, і я вдячний їм до глибини серця. От ду…і!

Свідома дурість

Ів-Александр Тальманн, доктор природничих наук, викладач психології в колежі Сен-Мішель у Фрібурґу

Дурість, тупість, глупство… Доволі термінів, щоб шельмувати індивідуума чи його дії. Ці зневажливі й часто образливі слова настільки увійшли до звичного словника, що їх означення здається нам очевидним: брак розуму. Стосовно ж точного розуміння, що таке, власне, розум, питання виявляється дражливішим і навіть стає темою запальних і гострих суперечок, попри те що інтуїтивно нам здається, ніби ми розуміємо значення слова. Утім, всі ми можемо згадати людей, відомих своїм розумом, які чинили неабиякі дурниці. Як це можливо? А що, як дурість не брак розуму, а особливий спосіб його використання?

Мені видається розумним узяти за відправну точку визначення двох термінів, що їх часто — і помилково — використовують як синоніми. Справді,