Читати книгу - "Крига. Частини ІII–ІV"

з почестями, не приховуючи жодних таємниць країни, — й тільки згодом ця експедиція виявилася однією із найзухваліших і найуспішніших шпигунських операцій. Тож слід поводитися обережно. Желтые шпионы подкарауливают всюду!

Увійшлося на сходи, жваво постукуючи ціпком. Споруда — як і більшість представницьких будівель Іркутська — була зведена із байкальського мармуру, його крупнокристалічного різновиду білої, рожевої і блакитної барв. У ніші на сходовому майданчику стояла статуя Пєтра Великого, виморожена в крижаному піщанику, камінь парував у холодному повітрі, наче щойно облитий окропом. Є такі закрижанілі руди, такі проморожені матеріали, розповідав пан Войслав, які обертають теплові процеси навиворіт, так само, як обертає їх тунґетит: візьмеш молоток, удариш по залізі — залізо розігріється; але лупонеш молотком по тунґетиті — тунґетит охолоне. Подібно буває і з деякими крижлізами. Показалося йому тоді Ґросмайстера й чорні набої до нього. Войслав погладив бороду. Чи можу я щось порадити вам, пане Бенедикте? Але ж я із самого початку сподівався власне на пораду, нічого більше.

Піднімаючись на шостий поверх, уже в розстебнутому кожусі, оберталося подумки уривчасті спогади про нічну нараду в кабінеті пана Веліцького, адже щойно надійшов виклик із Міністерства, Веліцький послав за адвокатом Кузмєнцевим. Пан Войслав запевнив, що має до Кузмєнцева цілковиту довіру як в інтересах, так і в приватних справах. Кузмєнцев — завдяки друзям в адвокатурі й іркутській думе й серед радників Сибирьхожета — мав доступ у найвищі політичні сфери Сибіру. Він не раз бував у гостях у генерал-губернатора Шульца-Зимового, котрий цінував його обізнаність у міжнародних питаннях, — Кузмєнцев у юності подорожував Європою, Індіями й Антиподами, відвідав навіть відкриті китайські міста. Тепер він був уже старий, мав сиву бороду, не менш імпозантну, ніж Войславова, й гриву волосся кольору борошна з перцем. На вулиці його завжди супроводжував кремезний слуга, підтримуючи хазяїна, щоб старий не перевернувся на ковзькій кризі, утім паркетами пан адвокат пересувався із дошкульною енерґією.

— Ви взяли в них гроші, — сказав він, сівши біля печі. Товстий шар потьміту ліг на поручень фотеля, на місце тіні й тіні всупереч. — Тисячу рублів, так? Ви підписали квит, так? І якесь зобов’язання теж, так? Чи маєте зі собою той документ?

— Вони мені його не дали.

— А що ви знаєте про його зміст, Вєнєдікте Філіповічу, — що ви зобов’язалися вчинити?

— Я повинен поговорити з батьком.

— Поговорити?

— Поговорити.

— Його батько, — втрутився пан Веліцький, який увесь час збентежено дріботів від одного чорного вікна до іншого чорного вікна, — значна постать, принаймні для тих, хто вірить у вищі сенси Криги, розкажіть, будь ласка, пане Бенедикте.

Розповілося.

— Отож, ви запитуєте, — Кузмєнцев понюхав табаки й чхнув, аж у кабінеті потемніло, — раз, чиє то слово в Міністерстві Зими вас сюди спровадило, два, якими є наміри стосовно вас і вашого фатера, три, чи вірять вони тут у Бєрдяєва, чи вірить ота особа, яка ухвалила рішення, чотири, який це має стосунок до розтальницької політики й планів доктора Тесли — Так? Так?

— І п’ять, Модесте Павловічу: чи можу я…

— … тепер із цього усього виписатися.

— Бо якщо…

— Із боку заморозників.

— Ба більше…

— Сибирьхожет проти Тесли.

— Або Побєдоносцев, або Раппацький. Не можна…

— … Історії…

— … лютих…

— … якщо її розтопиться. Так.

Він знову понюхав тунґетитову табаку й сказав похмуро:

— Справа, яка загрожує карою на горло.

Мовчки підтакнулося. Питання були висловлені, залишилися тільки очевидності. Тьмідина пульсувала в м’яких тінях від гасової лампи, у нічній набряклості за плечима в пана Войслава. Стоялося там кілька хвилин у мовчанні, рівному їхньому мовчанню, — так, ні, так, ні, Herr Блютфельд, народжений у Країні Лютих, до смерти не сказав би ні слова.

Ідучи, адвокат Кузмєнцев пообіцяв якомога хутчіше довідатися, що і як, а тимчасом настійно рекомендував нічого нового Зимі не обіцяти, й уже звісно не підписувати, й узагалі якомога менше там говорити, тільки вуха нашорошити й очі мати широко розплющені. Генеральним директором є Зиґфрід Інґмаровіч Ормута, проте він уже кілька місяців як живе вві сні; керують усім чиновники, раз той бере гору, раз інший. Якби що — ось моя візитна картка.

Найперша річ, подумалося, входячи до палати прохачів представництва Зими, це гроші. Чиновник запитав ім’я. Бенедикт Філіповіч Ґерославський. Він перевірив у книжці. Узявши ціпок під пахву, непомітно переклалося тисячорубльовий стос із бумажника в кишеню піджака. Чиновник написав пропуск. На поверх вище, коридор ліворуч, до кінця, спитати повноважного комісара Шембуха. Проте, ледве повернулося до дверей, він схопився з-за письмового столу й зник у задньому виході. Ого.

Шембух мав іншу зустріч; секретар, гладкий товстун із татарськими рисами обличчя і м’якими світінями, розтягнутими під підборіддями, мов білі нагрудники, сказав почекати на лаві під стіною. Знялося кожух. З коридору долинав відгомін гнівної розмови російською, китайською і бурятською мовами. Секретар незабаром вийшов, залишивши двері прочиненими.

На голому тиньку ліворуч висів перекошений портрет Ніколая II. Підійшлося, поправилося його в горизонтальному положенні. Монгол у шкіряному плащі, огорнутий шарфом, наче удавом боа, переступив поріг і непевно зупинився, бгаючи в руках папери: під пахвою він мав білий череп пса або вовка. Він сказав щось своєю мамлуватою мовою. Відповілося, що секретар вийшов. Монгол вказав на двері за порожнім письмовим столом. Відповілося, що він перебуває на зустрічі. Монгол закліпав, чхнув і пішов геть; після нього залишився сморід тваринного лою. Вирівнявши портрет царя, рукавом стерлося з нього пилюку. Цар докірливо позирав на стіну навпроти, де висів портрет міністра Раппацького, перехилений в інший бік.

Порівняно з варшавськими бюро Зими, внутрішнє убранство її іркутської садиби було не надто представницьким. Помітилося по дорозі стоси паперів попід стінами, на підлозі — смуги грязюки, на високій стелі — патьоки; навіть тріщини в тиньку й отвори в ліпнині. А ще хтось щохвилі руйнував підвищеним голосом офіційну тишу, як оті, хто сварився у коридорі. Знадвору долинало приглушене гавкотіння псів. Блрумм, блрумм, глашатаи товкли в барабани в імлі, дзеленчали шиби. Небо за вікном виливало свою синяву на засніжені дахи Іркутська. Увійшов якийсь худий чоловік у мороскляному pince-nez.

— Господин Ґерославський! — Він простягнув руку. — Просимо, просимо!

Ухопивши за плече, він потягнув за собою крізь бічні двері, передсінок бюро, звідки долинало клацання рахівниць і скрипіння паркету, а також через порожній секретаріат, до кабінету із високими вікнами, які виходили понад вулицею Головною на подвійний масив Собору Христа