Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

ніяк не міг відрізнити його від туземців. Це взагалі дуже сумно, коли хтось мусить через якихось кілька ідіотських ляпасів іти до рапорту. Він узагалі не хотів сюди йти, казав, що не піде. Він стільки дістав тих ляпанців, що вже й не знає, про котрий з них ідеться. Він дозволить лупцювати себе й надалі. Голошу слухняно, пане капітане, подивіться на нього. Він з переляку аж обісрався. Але, з іншого боку, він мусив негайно поскаржитись, бо дістав пару разів по зубах, однак він не відважився, бо знав, що краще бути, як писав один поет, «скромною фіалкою». Адже він служить у пана лейтенанта Дуба.

Підштовхуючи Кунерта поперед себе, Швейк сказав йому:

— Та не тремти, як та осика.

Капітан Заґнер спитав Кунерта, як, власне, до цього дійшло.

Однак Кунерт, увесь трясучись, попрохав, щоб про все запитали пана лейтенанта. Взагалі пан лейтенант Дуб по пиці його не бив. Юда Кунерт, не перестаючи тремтіти, заявив навіть, що Швейк усе вигадав.

Цій смутній події поклав край сам поручник Дуб, який раптово з’явився і загорлав на Кунерта:

— Ти, певно, хочеш дістати ще кілька ляпасів?

Отже, справа була зовсім ясна, і капітан Заґнер прямо заявив поручникові Дубові:

— Кунерт від сьогодні прикріпляється до батальйонної кухні, а стосовно нового денщика зверніться до Ванєка.

Поручник Дуб козирнув і, виходячи, лише кинув Швейкові:

— Даю голову на відсіч, що вас не мине зашморг.

Коли Дуб вийшов, Швейк зворушливо і по-дружньому звернувся до надпоручника Лукаша:

— У Мніховому Градищі був теж такий самий пан. Він таке саме сказав іншому панові, а той йому відповів: «Зустрінемося під шибеницею».

— Ну й ідіот же ви, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш, — але не смійте за своєю звичкою відповісти мені «Голошу слухняно, я справді ідіот».

— Frappant![519]— вигукнув капітан Заґнер, вихиляючись з вікна. Він радий був би в цю ж мить сховатися назад, але не встиг, бо кара Божа вже звершилася: під вікном стояв поручник Дуб.

Поручник Дуб висловив свій жаль з того приводу, що капітан Заґнер пішов, не вислухавши його думок стосовно наступу на Східному фронті.

— Щоб зрозуміти як слід цей колосальний наступ, — вигукував поручник Дуб до вікна, — ми повинні уявити собі, як розгортався наступ наприкінці квітня. Ми мусили прорвати російський фронт і вибрали для цього прориву найвигідніше місце між Карпатами і Віслою.

— Я з тобою про це не сперечаюся, — сухо відповів капітан Заґнер і відійшов від вікна.

Коли за півгодини поїзд знову рушив далі на Сянок, капітан Заґнер простягся на лаві і вдав, що спить, щоб поручник Дуб не присікувався до нього зі своїми висновками щодо наступу.

У вагоні, де їхав Швейк, бракувало Балоуна. Він випросив дозвіл обтерти хлібом казан, у якому варили ґуляш, і тому їхав сьогодні у вагоні, де везли польові кухні, в дуже незручній позі: щойно поїзд рушив, Балоун влетів головою в казан. З котла стирчали тільки його ноги.

Але незабаром він пристосувався до нового становища, і з казана знову долинало таке плямкання, мовби їжак полював на тарганів, а трохи пізніше почувся благальний голос Балоуна:

— Прошу вас, братіки, заради Бога святого, киньте мені сюди ще кавалочок хліба, тут ще багато підливи.

Ця ідилія тривала до найближчої станції, куди 11-та рота приїхала з казаном, що вилискував, як та бляха.

— Хай вам Бог заплатить, друзі, — сердечно дякував Балоун. — Відколи я в армії, це вперше мені усміхнулося щастя.

Йому й справді пощастило. На Лупківському перевалі Балоун дістав подвійну порцію ґуляшу. Крім того, надпоручник Лукаш, вдоволений з того, що Балоун приніс з офіцерської кухні недоторкнутий обід, залишив йому добру половину. Балоун тепер був зовсім щасливий. Він чеберяв ногами, звісивши їх з вагона, і раптом уся військова служба видалася йому чимось теплим і родинним.

Ротний кухар почав його дурити, мовляв, у Сяноку їм зварять вечерю і ще один обід в рахунок тих вечерь і обідів, що їх вояки не діставали протягом усієї поїздки. Балоун лише притакував головою і шепотів:

— Побачите, друзі, Господь Бог нас не покине.

Усі щиро сміялися, а кухар, сидячи на польовій кухні, заспівав:

Жупяйдія, жупайдас,

Не покине пан Біг нас:

Хоч і кине у багно,

Та не дасть піти на дно.

І з лісів густих аж страх

Випровадить нас на шлях.

Жупайдія, жупайдас,

Не покине пан Біг нас!

Минули станцію Щавне, і в видолинках знову почали з’являтися невеликі військові кладовища. З потяга було видно цегляний хрест з безголовим Ісусом Христом, який позбувся голови при бомбардуванні залізничної колії.

Поїзд прискорював швидкість і мчав униз долиною до Сянока. Обабіч до самого обрію тяглися численні зруйновані села.

Біля Кулашної внизу, в річці, лежав розбитий поїзд Червоного Хреста.

Балоун витріщив очі, його особливо вразили розкидані внизу частини локомотива. Комин угруз в залізничний насип і стирчав звідти, наче дуло двадцятивісімки.

Це видовище привернуло увагу усього вагону, де їхав Швейк. Більше за всіх розхвилювався кухар Юрайда:

— Та невже ж можна стріляти по вагонах Червоного Хреста?

— Не можна, але допускається, — відповів Швейк. — Примірялися добре, а потім кожен зможе відбрехатися, що це було вночі і Червоного Хреста не помітили. Та взагалі на світі багато чого не можна робити, але ж роблять. Головне, спробувати зробити те, чого не можна робити. Під час цісарських маневрів у Пісеку прийшов наказ, що в поході забороняється зв’язувати вояків у козли. Але наш капітан додумався зробити це інакше, бо наказ і справді був ні в тин ні в ворота. Адже кожному зрозуміло, що зв’язаний у козли вояк не зможе марширувати. І він, власне, не порушуючи цього наказу, розумно його обійшов — він просто розпорядився, щоб зв’язаних у козли вояків кидати на обозні вози. Таким чином вони марширували далі. Або, наприклад, такий випадок, що стався на нашій вулиці п’ять або шість років тому. В одному будинку на другому поверсі мешкав пан Карлік, а поверхом вище — якийсь студент консерваторії Мікеш, дуже порядна людина. Він страх як любив жінок і почав, між іншим, бігати за донькою цього пана Карліка, який мав транспортну контору, цукерню, а також десь на Моравії палітурну майстерню під чужим прізвищем. Коли пан Карлік довідався, що студент консерваторії