Читати книгу - "Україна — не Росія"

Директорії, хто, не шкодуючи сил, а часом і життя, знищував другу українську державність? Українці Балицький, Блакитний, Боженко, Будьонний, Гринько, Думенко, Яременко, Жлоба, Затонський, Карпенко, Ковтюх, Костюк, Котовський, Крапив’янський, Лапчинський, Любченко, Мануїльский, Пархоменко, Петровський, Таран, Терлецький, Федько, Шахрай, Шумський, Щаденко, Щорс. Звичайно, це лише половина списку. Він не повний без таких неукраїнців (або не зовсім українців), як Аралов, Артем, Бубнов, Желєзняк, Квірінг, Косіор, Лацис, Межлаук, Мурах, Орджонікідзе, Примаков, П’ятаков, Уборевич, Фрунзе, Якір... Згоден, як ті, так і інші виконували вказівки Леніна з Москви. Згоден, до них треба додати ще українця Нестора Махно, додати денікінських генералів і Пілсудського.

22

Я помітив, що наших людей недостатньо переконують факти з власної історії. От коли посилаєшся на європейські приклади — інша справа. Повчальна, хоча і не виняткова, доля Ірландії. У XII столітті вона була завойована англійцями, і, скільки ірландці не повставали, повернути свою незалежність вони змогли тільки через 750 років. Велике повстання XVII століття, що збіглося, між іншим, з повстанням Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої, закінчилося для ірландців особливо сумно. Ірландські історики говорять, що після того, як солдати Кромвеля придушили повстання, у країні вціліло не більше однієї шостої її населення. Правда, англійські історики твердять, що убито було ніяк не більше третини жителів країни. Те, що шість тисяч ірландських дітей після повстання були продані в рабство до Вест-Індії, на цьому тлі виглядає просто дрібною деталлю.

На жаль, усе це було в дусі звичаїв свого часу. Під час Тридцятирічної війни 1618 — 1648 років загинуло більше половини населення Південної Німеччини, причому особливо лютували шведи, наймиролюбніший нині народ. Важко судити минуле, виходячи із сьогоднішніх мірок і уявлень. Що ж до ірландців, їм і після кромвелівської різанини весь час доводилося несолодко — аж до повстання 1916 року і національно-визвольної війни 1919 — 1921 років. Був у них і свій великий голод, коли вмерло біля мільйона людей. Найцікавіше, що, коли ірландці нарешті домоглися в 1921 році незалежності, англійці образилися на них за це. В молоді роки я прочитав дорожні нотатки Карела Чапека. Подорожуючи по Англії (справа була в 20-і чи 30-і роки), автор вирішив заодно відвідати Ірландію. Він звернувся за порадою до англійських знайомих, але ті стали говорити йому, що краще з’їздити до села, де народився Шекспір. Самі питання про Ірландію були його співрозмовникам неприємні. Навіть ірландцю Бернарду Шоу. Тоді Чапек вирішив купити хоча б путівник по Ірландії, але і таких не виявилося. Скрізь йому відповідали: «Наші туди не їздять». Оце так відчуження! Після багатьох століть спільної (нікуди не дінешся!) історії... Я зазирнув до енциклопедії і довідався, що Ірландія домоглася незалежності від Англії усього за кілька років до поїздки Чапека. І в мене промайнула тоді думка: якщо коли-небудь Україна стане незалежною, Росія теж образиться, і не захоче більше нас знати. (Дивно улаштована людина — я щиро вірив в той час у комуністичний безкласовий і безнаціональний ідеал, але думка про незалежність України все одно була десь поруч.)

23

Кажуть, що СРСР розпався тому, що радянська економічна система виявилася неефективною, і це правильно. Якщо згадати хоча б, що 150 мільярдів доларів державних капіталовкладень у сільське господарство СРСР протягом 1976 — 1985 років дали нульовий приріст сільгосппродукції, якщо згадати, що, випускаючи зернозбиральних комбайнів у 12 разів більше, ніж США, Радянський Союз збирав зернових менше, стане зрозуміло, що слово «неефективна», мабуть, ще занадто слабко відбиває стан справ. Але разом з тим, я наполягаю, відповідь тут не може бути короткою і простою. У цілому економічна модель СРСР вела, безумовно, до глухого кута, але коли на тему про радянську неефективність беруться розмірковувати люди, які не мають поняття ні про економіку взагалі, ні про промислове виробництво зокрема, мені стає смішно. Як раз я знаю, як діяв цей механізм, і знаю його не тільки слабкі, але і дуже сильні сторони. Що важливо, це не був механізм однобічного перекачування ресурсів і цінностей від периферії до центру.

Так, наше Дашавське газове родовище було виснажене, причому частина газу пішла до Москви і Мінська, а інша — до Києва і областей України. Але точно так само були виснажені Саратовське й інші газові родовища в самій Росії. Потреби України в газі були скомпенсовані за рахунок нових великих російських родовищ, при цьому розцінки за газ для наших господарських і комунальних об’єктів були ті самі, що й у сусідніх російських областях.

Так, кількість замкнутих виробничих циклів в Україні була відносно невеликою — завдяки системі загальносоюзного поділу праці. Але точно так само безліч російських виробничих циклів не були замкнені усередині Росії — їхні зв’язки знаходилися у Вірменії, Білорусії, Узбекистані, Україні, Литві. Так працює і світова економіка. На «Південмаші» ми випускали кінцеву продукцію, але це не означає, що ми там робили все від початку і до кінця, таке просто неможливо.

24

Українсько-канадський історик Орест Субтельний (його книга «Історія України» у 90-і роки кілька разів виходила в Києві і по-українськи, і по-російськи) пише, що до кінця XVII ст. все населення України [включаючи Волинь, Галичину, Закарпаття і Буковину — Л. К.] складало близько 4 млн. людей. Територія Лівобережжя була освоєна незадовго до повстання 1648 року і до часу самого повстання залишалася малонаселеною. До 1700 року населення Лівобережжя складало вже 1,2 млн людей. Завдяки збереженню в цьому регіоні незалежної і добре організованої системи козацького управління і масовому припливу біженців із Правобережжя, сюди фактично перемістився центр політичного і культурного життя України, — зазначає Субтельний.

25

Гетьманщина, пише О. Субтельний, «давала українцям більше самоврядування, ніж вони коли-небудь мали, з часів Галицько-Волинського князівства... Протягом майже цілого сторіччя Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоча московські, а потім і петербурзькі царі не тільки контролювали її зовнішні зв’язки, але і постійно втручалися у внутрішні справи, однак гетьманська адміністрація, суди, фінанси, армія, соціально-економічна політика — усе це створювалося, здійснювалося і підтримувалося самими українцями. Самоврядування сприяло появі нової української дворянської еліти. Нове дворянство було віддане своїм традиціям і пишалося ними. Навіть на заході Гетьманщини представники козацької старшини, делеговані до імперської законодавчої комісії, були щиро переконані у перевазі своїх законів і звичаїв над всіма іншими — і з цих позицій відкрито відкинули катерининські реформи. Значення Гетьманщини як історичного прецеденту українського самоврядування воістину важко переоцінити... Гетьманщину не тільки не забули — пам’ять про неї допомогла почати нову еру в українській історії.