Читати книгу - "Три листки за вікном"

182
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 169 170 171 ... 200
Перейти на сторінку:
кожен дуелянт ставав у місті скандально відомий, чого мені аж ніяк не хотілося: моя місія, як я вже не раз зазначав, існувати тихо й непоказно. Через це я не міг зажити солодкої нерухомості, якої завсігди прагну, коли невидима частина мого єства десь мандрує. Тоді я зачиняюся на всі замки, залажу в ліжко й, покурюючи сигару, впадаю у дивний транс, майже небуття. Солодко перестаю відчувати себе, поступово гублячи контроль над окремими частинами тіла: спершу зникали в мене ноги, потім руки, а відтак розтавав, як крижина весною, тулуб, залишалася сама тільки голова, яка тихо й ледве помітно тліла, наче каганчик біля образів. Я міг зменшувати силу того тління до краю, і саме це давало мені незрівнянне задоволення; тим більше, що я твердо знав: межі не переступлю, бо хто б хотів собі загибелі? Після того повертався до первісного стану – на такий акт ішов часом цілий вечір, і мені після всього не лишалося нічого іншого, як заснути, що я й учиняв також не без задоволення. Сьогодні ж не міг цього здійснити, був розтривожений і розладнаний. Тому лежав непорушне на нерозібраній постелі і дививсь у стелю, на якій поперемінне з'являлися обличчя Ковнірчука, Охоцької, Міхневича, Іщинського чи його фактора. Я бачив Біляшівського й Ленсаля, останній тепер ставився до мене з презирливою неувагою. За вікном падав сніг і стукотів крупою по вікнах, шибки від того сухо потріскували. Я раптом відчув дивну незахищеність у цьому світі, бо хто я у ньому такий? Навіщо пущено мене в нього і чому ніхто не подивиться на мене люб'язно. Всі, з ким хоч трохи я сходився, швидко від мене одверталися і ставали моїми противенцями, хоч живу я без видимої шкоди ближньому. Здається, найбільшу шкоду учинив я Кулаківському, бо зруйнував його самовпевненість, але, коли глянути глибше, не я йому шкодив, а він собі. Шкодило йому оте приховане в ньому марновірство, яке я тільки викликав з його істоти, знявши видиму маску невірства й показного раціоналізму. Я знову відчув, що навколо мене безпросвітний ліс людей, і я в ньому серед тих нечисленних, котрим дано волю рухатися. Кожне з дерев цього лісу знає тільки своїх сусідів і лише з тими сусідами воює за простір, повітря та землю. Я теж маю обмежений світ, до якого тісно дотикаюся, але він ширший звичайного. Є у всіх нас одна приреченість, одна є обмеженість, бо хоч і можу я розполовинюватись і проникати в потаємні сфери буття, майже нічим від своїх сусідів не різнюся. Чогось мені бракує, великого й неодмінного, що могло б висвітлити мені душу. Те «щось» постійно наближається і несе мені не тільки ояснення, але й видиму небезпеку – я маю однаково хотіти й боятися того «щось», і, може, мені полегшає, коли я його остережусь. У світі є дві породи людей: ті, що усвідомлюють це, і ті, котрі живуть, як трава. Легше другим, бо перші тонуть у безнастанних сумнівах і тим самим втрачають волю до житейського чину. Вони малодійові, а тільки рефлектують, тоді як призначення людське – діяти. Одні будують і кріплять існуючий лад, інші його розладнуюсь і прагнуть знищити – призначення тих чи інших одне. Є ще й треті в цьому світі – ті, які спостерігають. Одні дивляться на нього добрим оком, а інші – лихим. Не ховаюся, що дивлюся на світ лихим оком, – тільки так можу самоствердитися. Але чогось мені бракує, а самота, яку раптом відчув у цім порожнім помешканні, – наче ножова рана в серці. І я кидаю безсловесний погук у ніч і в сніг, туди, де загубилась у погоні за самим собою невидима частина мого «я». Мені боляче без неї, бо без неї я не можу наповнити себе гострою енергією, від якої кожна клітина тіла мого починає торжествувати. Без тої другої половини – я черв'як, малий і безпомічний, не людина, а оболона її, що виконує завчені рухи, тоді як душі хочеться відчувати вищий сокровенний смисл у діях своїх та думках. Так, я тільки коліща, пущене чиєюсь сильною рукою, і воно котитиметься, доки стане в ньому заводу. Потім воно спиниться й упаде. Саме цього моменту я й боюся, через це крик мій у ніч і в білу січкарню за вікном повен такої ж туги, як і виття голодного звіра, душу якого терзають невідомі передчуття…

Фактор тим часом прибув у Київ і почав діяти за розробленим разом з Іщинським планом. Він попросив доповісти генеральші, що багатий купець їде із Польщі в Харків на ярмарок і везе з собою чудові, золотом та сріблом гаптовані оксамитну й шовкову тканини. Цього було досить, щоб генеральша згодилася зустрітися з ним. Фактор розклав перед нею товар і був настільки впевнений у враженні, яке той мав справити, що подивився на корпусну тільки тоді, коли вона вражено зойкнула й почала перебирати матерію з таким самим захопленням, з яким любив перебирати фактор грошові банкноти. Може, через це він засміявся вдоволено і примружив праве око, заявивши, що його товар – товар із товарів, що він добре знає, як догодити дамам, але, звісна річ, тканина ця не дешева.

– Скільки? – видихнула генеральша, і в неї були такі блискучі очі, наче вона хотіла спокусити цілий інвалідський корпус. Фактор поцмакав губами, подивився на стелю, а тоді у вікно, я в цей час розвальцем сидів у генеральському фотелі й милувався нервовими рум'янцями, які проступали на обличчі корпусної – вона аж ніжкою притупнула:

– Ну, швидше-бо, швидше!

Фактор тільки тепер скосив на генеральшу око, і, може, також замилувався генеральшиними рум'янцями, бо саме вони свідчили про успіх його експедиції…

– Як для вас, ваше превосходительство, – назвав він генеральшу чоловіковим титулом, слушно сподіваючись, що торговець такими розкішними тканинами це може собі дозволити, – вісім тисяч!

Тоді я побачив, як поступово зникають рум'янці зі щік генеральші, і всі роки, які вона намагалася приховати, починають проступати на її лиці, очі її також погасли і вже навряд чи могли спокусити корпус інвалідів, вона метнула поглядом на фактора, який стояв перед нею з блаженною усмішкою, і це був такий погляд, що зовсім відповідав до титулу його превосходительства, адже так вона дивилася й на свого дикого й жорстокого звіра, генерала, коли сердилася і коли чаром отакого позиру перетворювала його в мишку. Фактор стояв покірно зігнутий, але із переможним усміхом на вустах, хоч наступної хвилі на тому ж обличчі написався страх, і це

1 ... 169 170 171 ... 200
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три листки за вікном», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Три листки за вікном"