Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Ви й перенесення практики вважаєте шкідливими? – заломив брову Шрам.

– Ось перенесення практики, якраз можете залишити. А все інше – на жертовник Маруни. Може, вона оцінить, – засміялася професорка Ліонелла, чим страшенно розлютила і Грондера Вікка, і Вету Сана. – Отже, голосуємо: хто за скасування указів?

Усі викладачі як один підняли руки. Усі, крім ВеО та Сана.

– Хто проти?

Проти були ці двоє.

– Більшістю голосів, укази скасовуються. Адепти, прошу в їдальню, а після чекаємо вас в аудиторіях згідно з розкладом. Так, професоре Вікк, потрудіться скасувати наказ, що забороняє адептам виходити в місто. Вони, зрештою, не ув’язнені, – закінчила пані Корра Лайс.

Гучне «Урраа-а-а-а!!!» прогриміло на всю залу. Ми підстрибували, обіймалися й цілувалися від радості. Пара стихійників запустили різнокольорові магічні спіралі, які серпантином упали в зал. Адепти раділи.

Але які ж молодці ці жінки, які не побоялися виступити проти некроманта і Вети Сана. Якщо так, то я зможу навіть проводити Германа на станцію, якщо його направлять кудись далеко. Але практика не вічна, і він повернеться. Шкода, звісно, що ярмарок скасували. Доведеться йти до ельфійської крамниці самій. І Кхибри немає. Звикла всюди з нею ходити. Треба зайти до пана Кюнта і купити коробку магофлаїв, а потім зазирнути на пошту по магоптахів. Хто його зна’, сьогодні скасували постанову, а завтра нова намалюється.

– Рунн, ти після занять куди?

Білочка знизала плечима.

– Ще не придумала, а що?

– Гайда зі мною до ельфійської крамниці.

– Хіба що подивитися. Там так дорого все.

– І що з того? У нас сьогодні свято. Подивися, як усе вирішилося. Значить, потрібно себе побалувати. Білочко, йде зима, краще ельфійського крему від морозу – тільки ельфійський крем від морозу. Я собі два роки тому купила такий. І ховала в бабусиній скрині, щоб ніхто з моїх не знайшов. Це кра-са! Шкіра не блищить, не лущиться і не покривається червоними плямами.

Міларунн на хвильку замислилася, потім хвостики кумедно підстрибнули.

– Умовила! – широко всміхнулася вона.

У їдальні мене знайшла пані Ліонелла.

– Руто, можна тебе на кілька слів?

– Так, – я якраз допила компот.

Ми вийшли на вулицю.

– Я отримала магофлая від адептки Юрз. Вона сказала, що серйозно захворіла. Ви знаєте, що з нею?

– Ні, – я розіграла перед куратором курсу адептку, яка ні про що не підозрює. – Боги, а що з нею? Я обов’язково куплю птахів або флая і відправлю їй. Чому вона мені нічого не сказала?

– Боюся, що їй важко говорити – болить горло. Голос флая був надто хрипким. – Професорка уважно на мене подивилася: – Стривайте, а хіба вона не в гуртожитку?

Ось так розколюють шпигунів.

– Н-ні, – треба було дуже швидко щось придумати. – Вона... загалом... Вона, скоріше за все, за Зорекрилими горами.

– Що вона там робить? – обурено і здивовано запитала професор Грехем.

Я опустила очі додолу.

– Адептко Морошкіна?

Я мовчала.

– Це якось пов’язано з тим, що вона платить за навчання?

Я видихнула! Звичайно! Ось вона рятівна ниточка!

– Так, – збрехала я.

– Передайте, будь ласка, їй, що я чекаю на неї. Вона розумна і талановита дівчина. З неї вийде чудовий маг-кухар.

– Спасибі, професоре Грехем, – гаряче подякувала їй я. – Я обов’язково їй усе передам.

– І нехай одужує.

– Руто! – окликнув мене Герка і підійшов. – Добрий день, пані Грехем.

– Вітаю, адепте Дакс, – професорка перевела погляд із нього на мене, усміхнулася краєчками губ, але промовчала. Розвернулася і пішла.

– Руда магіє, – шепнув на вухо Герман і вщипнув за бік, – що там у тебе?

– Це не в мене, а в Шафрана, – я хотіла вщипнути його у відповідь, але він, регочучи, ухилився.

– До вечора, я загляну.

– Угу.

Герман озирнувся на всебіч і, не виявивши нікого з викладачів, обійняв, міцно пригортаючи до себе, і поцілував у ніс.

– До вечора, – прошепотів він ще раз і помчав.

– Гм, а я дивлюся, ти міцно присмокталася до Герки.

– Привіт, кропиво! Я теж рада тебе бачити!

Можна й не сумніватися – Зі, власною персоною.

– П’явка! – не залишилася в боргу дріада.

– Зі, якщо тобі нема чим зайнятися, сходи на пари, – лаятися мені зовсім не хотілося. – Не треба мене чіпати...

– А то що?

– А то ось що! – на ніс дріади сів Шафран і гризнув її.

– Ах ти, падлюченя! А ну, стій!